За браком доказів - Кріс Тведт

Маркюссен знав, що я маю рацію, та однаково рішуче відмахнувся від мене рукою.

— Не в цьому річ! Я знаю Ельдара Нурайде, знаю… уже, певно, понад двадцять років. Абсолютно немислимо навіть припускати таке!

— Та ну! — почав закипати я. — Я трохи покопав про нього. Ельдар — людина старої гвардії, поліцейський, який тупо пер прокладеними шляхами, не заморочуючись процедурою слідства. Саме такі, як Ельдар Нурайде приклалися до того, що ця поліційна управа від вісімдесятих має славу прогнилої контори.

Поліцмейстер ще більше випростався на стільці, хоча куди вже більше було випростовуватися, кинув на Ґюннара Маркюссена гострий погляд. Запитання не прозвучало, однак виразно зависло в повітрі.

— Я й не кажу, що Ельдар — еталон для наслідування, — перейшов у захист Маркюссен. — Але таке? Холоднокровно вбити трьох людей? Нізащо в це не повірю!

— Вір собі, у що хочеш! Факти говорять про себе! — не вгамовувався я.

— Повторіть усе детально ще раз, Бренне, спеціально для мене, — втрутився поліцмейстер.

— Гаразд, — кивнув я. — По-перше, ми маємо надійного свідка, який вказує, що Ельдар Нурайде перебував на місці злочину, принаймні поблизу, незадовго до вбивства. По-друге, він мав незаперечний мотив. Сіверт Саннторв зґвалтував Сіґне Гансен, велике Ельдарове кохання.

— Тому зґвалтуванню вже щонайменше чверть століття, давнє, як світ, — знову втрутився Маркюссен.

Я похитав головою.

— Давнє, та не для Ельдара Нурайде. Новина для нього свіжа… Він довідався за місяць до кривавого побоїща.

Видно було, що Маркюссена я не переконав, але мені було байдуже, я звертався особисто до поліцмейстера.

— По-третє, хронологія подій. Нурайде мав у своєму авті ввімкнену поліцейську рацію і, напевно, почув про втечу Маґнуса Саннторва з-під опіки доглядачів. Для всіх, хто хоч трохи пам’ятав стару справу, було очевидно, куди він попрямує. Зі своєю передісторією Маґнус чудово надавався на роль цапа-відбувайла.

— Дуже ризиковано, план міг провалитися будь-якої миті, — заперечив Маркюссен.

— Скористався шансом, і йому пофортунило, — сказав я.

— Продовжуйте, Бренне! — поліцмейстер поквапився випередити Маркюссена, доки той не засипав мене ще якимись контраргументами.

— Моя колега, Карла Кесслер, дещо завважила. Пам’ятаєте розповідь Еріки Гансен про четверту жертву, поруч з Марі Саннторв?

— Ще один витвір хворої уяви! — процідив Ґюннар Маркюссен.

— Клара задумалася, чи не було б простіше для злочинця вбити й Еріку, а не прикидатися мертвим.

— Логіка є, — буркнув Маркюссен.

— Погоджуюся… Я схилявся більше до того, що Еріка бреше, або ж це було обманом психіки, однак раптом збагнув, що може існувати ще й інше пояснення.

Я не зміг утриматися від спокуси зробити театральну паузу.

— А якщо вбивця не хотів її убивати, бо вона не була йому байдужа? А якщо вона була, наприклад, його похресницею?

— Це ніщо інше, як спекуляції! — вибухнув Маркюссен.

— Твоя правда, та все ж логіка тут теж є. Ми знаємо, як тепло Нурайде ставиться до Еріки.

— Що там, до речі, з Ерікою Гансен? — втрутився поліцмейстер. — Знайшлася?

— Ще ні, — відповів Маркюссен, замнувся на секунду й продовжив. — Ніякого руху на банківському рахунку, телефоном не користувалася відколи покинула помешкання Юганни Валвік.

— Як гадаєте, що могло з нею трапитися?

— Ми знаємо, що вона переживала депресію після психічної травми. Боюся, могла накласти на себе руки.

— Самовбивство або її теж убили, — додав я. — Еріка була впевнена, що хтось за нею стежить.

Маркюссен злився.

— Хіба не ти сам щойно сказав, що Ельдар так тепло до неї ставився, аж розіграв виставу, лиш би її не вбивати?

— Казав… Та якщо він почав боятися, що вона могла його впізнати, то цілком міг відчути себе загнаним у глухий кут, і йому не залишалося іншого виходу.

Поліцмейстер недовірливо вислухав мене.

— Надто багато різних припущень, проте, мабуть, на часі розпочати офіційний розшук Еріки Гансен.

— Погоджуюся, — мовив Маркюссен. — Оголосити в розшук треба, та навряд чи підозра щодо Ельдара Нурайде виправдана.

— Мусимо зважити на один момент, — сказав я. — А саме: Ельдар Нурайде був на місці злочину.

— Ти вже це казав! Повторюєшся, Бренне, — роздратовано кинув Маркюссен.

Я похитав головою.

— Помиляєшся! Я казав, що він був поблизу, а тому мав можливість скоїти злочин. Зараз я про інше… Ельдар був на самому місці злочину перед самим твоїм прибуттям, Ґюннаре.

— Не бачу великої різниці… Він же був на чергуванні, — завважив поліцмейстер.

— Воно то так, — терпляче пояснював я, знаючи, який у начальника куций досвід практичної поліцейської роботи. — Але доволі дивно, що черговий поліцейський високого чину з’являється поблизу місця злочину, а ще дивніше, що він заходить у будинок, де сталося убивство. Йому там нічого робити!

— А він заходив? — запитав поліцмейстер.

Маркюссен кивнув.

— Так, він там був.

— Мені цей факт не йшов з голови, відколи почув про нього в суді. Він якось відійшов на задній план після усіх божевільних вчинків Ельдара того вечора, тож я про нього трохи забув.

— Але чому? Навіщо він туди заходив? — ніяк не міг второпати поліцмейстер.

Я скоса глянув на Ґюннара Маркюссена й побачив, що йому нарешті починає прояснюватися в голові.

— ДНК, — важко проказав він. — Він зайшов у будинок, щоб убезпечити себе, якщо там знайдуть сліди його ДНК. Міг би тоді