Хрещений Батько - Маріо Пьюзо

він скидав машкару непримітної особи, бо вже вирішив піти за своїм призначенням. Віто почав пізно, вже в двадцять п'ять, але це був знаменитий початок.

Віто Корлеоне вирішив убити Фануччі. Це дасть йому зайвих сімсот доларів. Адже триста доларів він мав сам заплатити цьому шантажистові з «Чорної руки», та ще по двісті доларів дали йому Тессіо й Клеменца. Якщо він не вб'є Фануччі, йому доведеться віддати цьому гангстерові сімсот доларів дзвінкою готівкою. Життя Фануччі не мало для Віто такої великої ціни. Він не збирався викидати сімсот доларів і дарувати життя тому бандюзі. Якби Фануччі треба було сімсот доларів на операцію, щоб урятувати життя, Віто не дав би йому їх. Віто нічим не був зобов'язаний перед ним, вони не родичі, годі казати, що він не відчував ніякої приязні до цього виродка. Чому це він мав дарувати Фануччі сімсот доларів?

А оскільки той хоче забрати від нього сімсот доларів силоміць, то чом би не продірявити його? Світ обійдеться без цієї особи.

Звісно, були й деякі сумніви. Адже Фануччі міг справді мати впливових друзів, котрі б забажали помститися. Та й сам собою він теж небезпечна людина, його не так просто порішити. Є ще й поліція та електричний стілець. Але Віто Корлеоне жив під смертним вироком з хвилини вбивства його батька. Дванадцятирічним хлопчаком він утікав від смерті й перетнув океан, потрапивши до невідомої країни, де прибрав собі нове ім'я. І роки спокійного спостереження переконали його, що він має більше глузду й мінливості, ніж інші люди, хоча в нього ще не було нагоди виявити ті якості.

І все ж таки він вагався, перше ніж зробити вирішальний крок до свого призначення. Він навіть запакував сімсот доларів в один згорток і для зручності поклав гроші у ліву кишеню штанів. До правої поклав пістолет, якого йому дав Клеменца перед нападом на машину з шовковими убраннями.

Фануччі прийшов рівно о дев'ятій. Віто Корлеоне виставив глек із саморобним вином, взятим у Клеменци.

Фануччі поклав свого білого капелюха на стіл поряд із глеком. Він розпустив широку краватку, в яскравих барвах якої губилися плями від томатного соку. Після гарячого літнього дня в кімнаті стояла задуха, газовий світильник ледь блимав. У квартирі було дуже тихо. Але Віто Корлеоне аж морозило. Щоб показати, що він нічого не замишляє, Віто передав згорток банкнот і уважно стежив за Фануччі, коли той, перерахувавши, витяг великий шкіряний гаманець і запхав у нього гроші. Фануччі відсьорбнув з своєї склянки і сказав з кам'яним виразом на бровастому обличчі:

— Ти недодав мені ще дві сотні.

Віто Корлеоне відповів холодним розсудливим тоном:

— Я трохи витратився. Стільки часу ніде не працюю. Почекай кілька тижнів, я віддам.

Такий викрут міг удатись. Адже Фануччі урвав більшу частину суми, яку він заправив, і тепер міг почекати. Його навіть можна було б умовити, щоб подарував ту решту або почекав довше. Фануччі посміхнувся, прикладаючись до склянки з вином, і зауважив:

— А ти не дурний, хлопче. Як це я не помічав тебе досі? Даремно тільки так смирно тримаєшся. Я б міг підшукати тобі якусь роботу, і то досить вигідну.

Ввічливим кивком Віто Корлеоне виявив свою зацікавленість і з темного глека долив вина в склянку співрозмовника. Але Фануччі щось передумав, підвівся зі стільця й на прощання стис Віто руку.

— На добраніч, хлопче. Не ображаєшся, га? Якщо я зможу зробити тобі якусь послугу — свисни. Май на увазі, сьогодні ти зробив для себе велике діло.

Віто вичекав, доки Фануччі зійшов по східцях униз і вийшов з будинку. На вулиці ще було повно людей, які могли посвідчити, що він мирно залишив помешкання Корлеоне. Віто спостерігав крізь вікно. Він побачив, як Фануччі звернув за ріг у напрямку Одинадцятої авеню, і був певен, що той пішов до себе додому, можливо, щоб викласти здобич, перше ніж знов вийти на вулицю. А може, щоб залишити вдома пістолет. Віто Корлеоне вискочив з квартири й помчав прожогом по східцях угору, на дах, проскочив цілий квартал по дахах, а потім спустився вниз пожежною драбиною, що вела з горища у невеличкий порожній двір. Ногою прочинив задні двері й вийшов через парадний вхід на вулицю. Якраз у будинку навпроти наймав квартиру Фануччі.

Він дивився через скляні двері під'їзду, знаючи, що Фануччі з'явиться з боку Десятої авеню. Клеменца показав йому, де на пістолеті запобіжник, і Віто відвів його. Колись, ще малим хлопцем на Сицилії, коли йому ледве минуло дев'ять років, він часто ходив на полювання разом з батьком і часто стріляв з важкої рушниці, яку називають «лупара». Якраз його вправність поводження з «лупарою» й призвела до того, що після загибелі батька вбивці винесли смертний вирок і синові.

Із затемненого під'їзду Віто побачив, як Фануччі білою плямою перейшов вулицю у напрямку до дверей. Віто відсахнувся, притиснувшись плечима до внутрішніх дверей, які вели на сходи. Пістолета він тримав напоготові, його простягнена рука всього якісь два кроки не сягала вуличних дверей. Двері розчинилися всередину. Білий, широкоплечий, грізний Фануччі затулив собою прозір у дверях. Корлеоне вистрелив.

Відкриті двері частково випустили звук пострілу на вулицю, але й будинок наче аж струснуло. Фануччі вхопився за двері, намагаючись устояти рівно і силкуючись видобути пістолета. Він пообривав ґудзики на піджаку й відкинув полу. Віто побачив його пістолет, а разом з тим і червоні патьоки на білій сорочці, що стікали від черепа вниз. Дуже старанно, так, ніби він стромляв голку у вену, Віто Корлеоне послав другу кулю в те червоне мереживо.

Фануччі впав на проході, заважаючи дверям зачинитися. У нього вихопився жахливий, майже комічний зойк людини, яка відчуває неймовірний фізичний біль. Він кричав і кричав. Віто пригадував, що Фануччі скрикнув принаймні тричі, поки він підніс йому пістолета до спітнілої скроні й вистрелив у голову. Не минуло й п'яти секунд, як Фануччі вже лежав мертвий у прочинених дверях.

Віто дуже обережно витяг великий гаманець із піджака вбитого й поклав собі за пазуху. А потім перейшов вулицю, зайшов у будинок навпроти, вийшов у маленький внутрішній двір і піднявся пожежною драбиною на дах. Звідти глянув ще раз на вулицю. Тіло Фануччі ще лежало на дверях, нікого іншого не було видно. Двоє вікон у будинку розчинилися, і з них вистромилися темні голови,