Хрещений Батько - Маріо Пьюзо

кольору. Подейкували, що він мав зв'язок з «Чорною рукою» — бандою шахраїв, які вимагали гроші від родин і власників крамничок, погрожуючи фізичним насильством. Та оскільки більшість мешканців цього кутка самі були не від того, щоб удатись до насильства, то погрози Фануччі впливали лише на старих людей, у яких не було синів, щоб їх захистити. Дехто з крамарів платив йому дещицю відчіпного. Фануччі збирав данину й зі своїх колег-злочинців та людей, що незаконно поширювали італійську лотерею або провадили вдома азартні ігри. Крамниця Абандандо також виплачувала йому якийсь дріб'язок, незважаючи на протести молодого Дженко — гой заявив батькові, що вкоротить руки цьому Фануччі. Батько сказав йому: «Не зв'язуйся». Віто Корлеоне байдуже спостерігав усе це.

Одного разу троє хлопців заскочили Фануччі й розпанахали йому шию від вуха до вуха; правда, його не зарізали на смерть, але перелякали неабияк і спустили чимало крові. Віто бачив, як Фануччі тікав од них, як точилася кров з порізу на його шиї. Він запам'ятав назавжди, як Фануччі, втікаючи, тримав свого кремового капелюха під підборіддям і збирав у нього кров. Так ніби йому не хотілося забруднити костюм чи полишити за собою ганебний кривавий слід.

Але напад виявився для Фануччі прихованим даром господнім. Хлопці не були вбивцями, вони просто були сміливі молодики, що вирішили провчити його і відбити охоту до здирства. Однак Фануччі довів, що сам він — таки вбивця. Минуло кілька тижнів, і хлопця, який різонув його ножем, знайшли пристреленого, а родини двох інших нападників сплатили Фануччі відчіпного, аби він відмовився від помсти. Після цього випадку данина збільшилась, і Фануччі призначив собі ще й пай у азартних іграх по всій околиці. Але Віто Корлеоне це не обходило. І невдовзі він забув про цей випадок.

Під час Першої Світової війни, коли відчутно зменшилось постачання імпортної маслинової олії, Фануччі набув собі пай у крамниці Абандандо, постачаючи її не лише олією, але й імпортованою італійською ковбасою-салямі, шинкою та сирами. А потім він влаштував до крамниці свого небожа, і Віто Корлеоне опинився без роботи.

На той час народився й другий син — Фредеріко, отже, Віто Корлеоне мав удома вже чотири роти. Досі він був спокійним, надто врівноваженим молодим чоловіком, що тримав свої думки при собі. Син власника продуктової крамниці, молодий Дженко Абандандо, був його найближчим приятелем, і вони обидва здивувалися, коли у Віто вирвався докір другові за вчинок його батька. Дженко зашарівся від сорому і пообіцяв, що Віто не доведеться турбуватися про їжу. Що він, Дженко, тягатиме харчі з батькової крамниці й постачатиме товариша. Одначе Віто рішуче відхилив цю пропозицію як надто ганебну — адже син мав би красти в батька.

Молодий Віто, проте, затаїв холодну лють на страхітливого Фануччі. Не виказуючи тієї люті, він очікував на слушну нагоду. Кілька місяців працював на залізниці, а потім скінчилася війна, роботи стало менше, і Віто мав лише кілька днів поденної роботи на місяць. До того ж більшість десятників були ірландці або американці, й вони обзивали робітників останніми словами, які Віто завжди вислухував з кам'яним обличчям, начебто не розуміючи, хоча знав англійську мову вже добре, тільки говорив з відчутним акцентом.

Якось Віто вечеряв вдома з родиною, коли знадвору хтось постукав у вікно, що виходило в тісне, як колодязь, подвір'я між близько поставленими будинками. Віто відхилив фіранку і на свій подив побачив одного з молодих сусідів, Пітера Клеменцу; той далеко висунувся з вікна на протилежному боці колодязя й простягав йому якийсь білий пакунок.

— Гей, земляче, переховай це для мене, поки я не заберу. Ну-бо, хутчій.

Віто машинально перехилився через порожнечу колодязя і взяв пакунок. Обличчя Клеменцине було серйозне і напружене. Він попав у якусь халепу, й Віто інстинктивно прийшов йому на допомогу. Коли ж на кухні розгорнув пакунок, то побачив п'ять намащених пістолетів, що залишали масні плями на білій шматині. Віто поклав їх у стінну шафу в спальні. Він довідався, що Клеменцу забрала поліція. Не інакше як полісмени вже ломилися в двері, коли він передав свої пістолети у вікно.

Віто ніколи не прохопився й словом, а його перелякана дружина не важилася навіть розтулити рота, боячись, щоб і її чоловік не потрапив до в'язниці. Через два дні Клеменца знову з'явився на їхньому кутку і між іншим спитав у Віто:

— Чи мій крам ще цілий?

Віто кивнув головою. Він не любив багато говорити. Привівши добродушного широковидого Клеменцу до себе в помешкання, налив йому склянку вина, а сам подався видобувати пакунок з настінної шафи у спальні.

Клеменца пив вино, стежачи за Віто.

— Ти розгортав?

Віто заперечливо хитнув головою, не міняючи байдужого виразу обличчя.

— Я не цікавлюсь тим, що мене не стосується.

Решту цього вечора пили вино разом. Вони добре пасували один до одного: Клеменца був неабиякий оповідач, а Віто Корлеоне терпеливий слухач. Між ними зав'язалося приятельство.

Якось перегодом Клеменца запитав дружину Віто Корлеоне, чи не хотіла б вона мати гарний килим на підлогу у вітальні. Він узяв з собою Віто, щоб той допоміг перенести килим.

Клеменца провів Віто до житлового будинку з двома мармуровими колонами і білим мармуровим ґанком. Він відімкнув двері ключем і провів його до кімнати, оббитої плюшем. Потім скомандував:

— Шуруй до тієї стіни, поможеш згорнути килим.

Це був багатющий червоний вовняний килим. Щедрість Клеменци просто-таки вразила Віто Корлеоне. Разом вони згорнули килим, Клеменца взявся за один кінець, а Віто за другий. Підняли його і понесли до дверей.

У цю мить задзвонив дзвоник на дверях. Клеменца миттю кинув килим, метнувся до вікна й легенько відхилив фіранку. Крізь вікно він побачив щось таке, що примусило видобути пістолета з внутрішньої кишені піджака. Лише тепер спантеличений Віто Корлеоне второпав, що вони, власне, викрадали килим з чиєїсь квартири.

Дзвоник задзвонив ще раз. Віто підійшов до Клеменци, щоб виглянути й собі у вікно. Коло дверей стояв полісмен у формі. Вони бачили, як полісмен востаннє натиснув на ґудзик від дзвіночка, а потім знизав плечима, зійшов по мармурових сходах униз і пішов вулицею. Клеменца з полегкістю зітхнув.

— Ну, берись.

Він узявся за свій кінець килима, а Віто — за свій. Мабуть, полісмен ще й не встиг зайти за ріг, як вони вже виходили важкими дубовими