Двійник - Тесс Геррітсен

Тіло досі жило за паризьким часом, де зараз була четверта година ранку, і все вкривав легкий туман її виснаження: вечір здавався несправжнім, як поганий сон. Щойно вона вийшла з дому, усі погляди звернулися до неї. Мора бачила сусідів, які зібралися по той бік вулиці та спостерігали за нею понад поліційною стрічкою. Як судмедексперт вона звикла бути помітною, звикла, що за кожним її кроком стежать поліція та ЗМІ, але сьогодні ця увага була інакша. Більш нав’язлива, навіть жаска. Вона була рада, що Ріццолі та Фрост обабіч неї наче прикривають її від допитливих очей, поки вони йдуть до темного «Форда Тауруса», припаркованого на узбіччі навпроти дому містера Телушкіна.

Мора не впізнала автомобіль, проте впізнала бородатого чоловіка, який стояв поряд із ним, запакувавши повні руки в латексні рукавички. То був доктор Ейб Брістол, її колега — чоловік із неабияким апетитом, у ширині якого відбивалася любов до жирної їжі; його черево, мляво колихаючись, нависало над ременем. Він витріщився на Мору і сказав:

— Господи, оце так моторошно. Можна й помилитися, — тоді кивнув у бік автомобіля. — Сподіваюся, ви до цього готові, Моро.

«До чого готова?»

Вона подивилася на «Форд». Побачила у світлі спалахів обриси фігури, що зігнулася над кермом. Темні плями на лобовому склі. «Кров».

Ріццолі посвітила ліхтариком у пасажирські двері. Спочатку Мора не зрозуміла, що вона має побачити — її увагу відвертало забризкане кров’ю скло й темна фігура на сидінні водія. Тоді збагнула, на що світить «Меглайт» детектива. Під ручкою дверей виднілися три паралельні подряпини, зроблені глибоко у фарбі.

— Наче слід від кігтів, — мовила Ріццолі, зігнувши пальці, ніби хотіла відтворити шрам.

Мора дивилася на слід. «Не кігті, — подумала вона, й по спині пробіг холодок. — Пазурі хижака».

— Тепер до місця водія, — сказала детектив.

Мора без запитань пішла слідом за нею, обходячи авто ззаду.

— Номери массачусетські, — зазначила Ріццолі, ковзнувши променем ліхтарика по бамперу, але це була всього лиш побіжна деталь; детектив продовжувала рухатися до дверцят водія. Там зупинилася й підняла очі на Мору.

— Ось чому всі були такі вражені, — сказала вона й спрямувала світло всередину автомобіля.

Промінь упав точно на обличчя жінки, розвернуте до вікна. Правою щокою вона лежала на кермі, очі були розплющені.

Морі відібрало мову. Вона дивилася на шкіру кольору слонової кістки, чорне волосся, повні губи, злегка розкриті, наче від здивування. Відхилилася назад, раптом відчувши, як слабнуть її кінцівки з тим запаморочливим відчуттям, наче вона кудись пливе, наче її тіло більше не прив’язане до землі. Хтось підхопив її за руку, допоміг урівноважитися. То був отець Брофі, він стояв поряд із нею. А вона навіть не помітила, що він там.

Тепер Мора зрозуміла, чому всіх так ошелешив її приїзд. Вона дивилася на тіло в автомобілі, на обличчя, підсвічене ліхтариком Ріццолі.

«Це я. Ця жінка — я».

2

Мора сиділа на канапі, посьорбуючи горілку з содовою, у склянці цокотіли кубики льоду. До біса просту воду, пережитий шок вимагав дієвіших ліків, і отець Брофі виявив достатньо розуміння, щоби без зайвих слів принести їй дещо міцніше. Не щодня бачиш своє мертве тіло. Не щодня заходиш на місце злочину й зустрічаєшся зі своїм загиблим двійником.

— Це просто збіг, — прошепотіла Мора. — Та жінка схожа на мене, от і все. Чимало жінок мають чорне волосся. А її обличчя — хіба ж у тій автівці можна справді роздивитися лице?

— Не знаю, док, — відповіла їй Ріццолі. — Ваша схожість лякає.

Детектив опустилася в м’яке крісло й застогнала, коли подушки поглинули її глибоко вагітне тіло. «Бідолашна Ріццолі, — подумала Мора. — Жінки на восьмому місяці вагітності не повинні розслідувати вбивства».

— У неї зачіска інша, — сказала вона вголос.

— Волосся трохи довше, от і все.

— У мене є гривка. У неї немає.

— Вам не здається, що це несуттєва деталь? Погляньте на її обличчя. Вона могла б бути вашою сестрою.

— Зачекайте, доки не побачимо її при нормальному світлі. Може, вона буде зовсім на мене не схожа.

Отець Брофі мовив:

— Ви схожі, Моро. Ми всі це бачили. Вона точнісінько така, як ти.

— До того ж сидить в автомобілі у вашому районі, — додала Ріццолі. — Припаркувалася практично перед вашим будинком. А на задньому сидінні лежало ось це.

Детектив показала мішок для речових доказів. Крізь прозорий пластик Мора побачила статтю, вирвану з «Бостон Ґлоуб». Заголовок був доволі великий, читався навіть через столик.

«СУДМЕДЕКСПЕРТ СВІДЧИТЬ, ЩО НЕМОВЛЯ РОУЛІНЗІВ СТАЛО ЖЕРТВОЮ ЖОРСТОКОЇ ПОВЕДІНКИ».

— Там ваше фото, док, — сказала Ріццолі. — З підписом «Судмедексперт доктор Мора Айлс виходить із судової зали, давши свідчення у справі Роулінзів».

Вона подивилася на Мору.

— Це було в автомобілі жертви.

Мора похитала головою.

— Чому?

— Нам теж цікаво.

— Справа Роулінзів… це було майже два тижні тому.

— Ви не бачили цю жінку в залі суду?

— Ні. Я ніколи її не бачила.

— А вона вочевидь бачила вас. Принаймні в газеті. А тоді з’явилася тут. Шукала вас? Вистежувала?

Мора дивилася на свою склянку. Від горілки в голові все пливло. «Менше доби тому, — думала вона, — я ходила паризькими вулицями. Насолоджувалася сонцем, смакувала аромати вуличних кафе. Де я не туди звернула, щоб потрапити в це жахіття?»

— У вас є вогнепальна зброя, док? — спитала Ріццолі.

Мора заціпеніла.

— Що це за питання?

— Ні, я ні в чому вас не звинувачую. Просто питаю, чи маєте ви чим захиститися.

— Зброї в мене немає. Я бачила, що вона може зробити з людським тілом, і в моєму домі цього не буде.

— Гаразд. Я просто спитала.

Мора відпила ще горілки, набираючись рідкої мужності, перш ніж поставити наступне запитання:

— Що вам відомо про жертву?

Баррі Фрост дістав свій записник, погортав сторінки, наче якийсь метушливий клерк. Він багато в чому нагадував Морі тихого бюрократа, який завжди тримає ручку напоготові.

— Згідно з водійськими правами з її сумочки, жінку звали Анна Джессоп, сорок років, мешканка Брайтона. Автомобіль зареєстровано на це ж ім’я.

Мора підняла голову:

— Це за кілька миль звідси.

— Вона жила в багатоквартирному будинку.