Двійник - Тесс Геррітсен

Ошелешена падінням, вона підняла очі до неба й побачила обриси його голови: він схилився над ямою та дивився на неї.

— Чому ти це робиш? — схлипнула дівчина. — Чому?

— Нічого особистого. Хочу подивитися, скільки часу на це піде. Кішці знадобилося сім місяців. Як думаєш, скільки тобі потрібно?

— Ти не можеш так зробити!

— Па-па, Еліс.

— Елайджо! Елайджо!

Дерев’яні дошки ковзнули до отвору, затуляючи їй світло. Зник останній проблиск неба. «Це все не насправді, — подумала вона. — Це жарт. Він просто хоче мене налякати. Залишить тут на кілька хвилин, а тоді повернеться й витягне мене. Авжеж повернеться».

Тоді Еліс почула, як щось упало на дошки. Каміння. Він складає зверху каміння.

Дівчина підвелася, спробувала вибратися з ями. Знайшла суху лозу, яка одразу ж розвалилась у неї в руках. Угризалася пальцями в землю, але не могла знайти опору, не могла навіть на кілька дюймів підтягнутися й не з’їхати назад. Темряву пронизав її вереск.

— Елайджо! — кричала вона.

Їй відповідало лише каміння, яке з гуркотом падало на дерево.

1

Pesez le matin que vous n’irez peut-être pas jusqu’au soir, Et au soir que vous n’irez peut-être pas jusqu’au matin.

Щоранку усвідомлюйте, що можете не дожити до вечора, А щовечора — що можете не дожити до ранку.

Гравіювання на дощечці в паризьких катакомбах

Ряд черепів пильно дивився зі стіни химерно викладених стегнових та гомілкових кісток. Хоча стояв червень і доктор Мора Айлс знала, що на паризьких вулицях у шістдесяти футах над нею сяяло сонце, у тьмяному проході, майже до самої стелі викладеному людськими рештками, було прохолодно. Вона була знайома зі смертю, близько знайома, й незчисленну кількість разів бачила її обличчя на своєму столі для розтинів, але її приголомшив розмах цієї виставки, кількість кісток, збережених у цій мережі тунелів під Містом Світла. Кілометрова екскурсія покривала всього лиш невелику частину катакомб. Недосяжними для туристів лишалися численні бічні тунелі й камери, повні кісток: їхні темні пащі звабливо зяяли за замкненими воротами. Тут лежали рештки шести мільйонів парижан, які колись відчували дотик сонця на обличчях, відчували голод, спрагу й любов, те, як б’ються серця в їхніх грудях, як повітря тече до легень і витікає назад. Вони й не уявляли собі, що одного дня їхні кістки буде викопано з місць спочивання на кладовищах і перенесено до цього похмурого склепу під містом.

Що одного дня вони будуть виставлені напоказ і на них витріщатимуться орди туристів.

Півтора століття тому, з метою звільнити місце для постійного припливу мертвих на переповнені паризькі цвинтарі, ці кістки було викопано й перенесено до розлогих стільників колишніх вапнякових кар’єрів, що лежали глибоко під містом. Працівники, які носили кістки, не жбурляли їх недбало на купи, а бралися за моторошну роботу з ентузіазмом, ретельно складаючи з кісток примхливі орнаменти. Немов метушливі масони, вони зводили високі стіни, прикрашені почергово рядами черепів і трубчастих кісток, перетворювали гниття на творчість. А ще розвісили всюди таблички з вигравіюваними похмурими цитатами — нагадуючи тим, хто ходить цими коридорами, що смерті нікому не уникнути.

Одна з табличок привернула Морину увагу, і вона зупинилася серед натовпу туристів, щоб прочитати її. Намагаючись перекласти слова з допомогою своєї непевної шкільної французької, вона почула недоречний дитячий сміх, що відлунював тьмяними переходами, і гугнявий техаський акцент чоловіка, який пробуркотів до дружини:

— Ну й що ти скажеш про це місце, Шеррі? У мене аж сироти по шкірі, чорти б його драли…

Техаська пара пройшла далі, їхні голоси зів’яли до тиші. На мить Мора опинилася в кімнаті сама, вдихнула пил століть. Під неясним тунельним освітленням на гроні черепів процвітала пліснява, надаючи їм зеленкуватого полиску. У чолі одного з черепів зяяв отвір від кулі, наче третє око.

«Я знаю, як ти помер».

Прохолода тунелю пробрала її до кісток. Але вона не ворушилася, сповнена рішучості перекласти цю табличку, заспокоїти свій жах цією беззмістовною інтелектуальною загадкою. «Ну ж бо, Моро. Три роки французької в старій школі, і ти не здатна з цим розібратися?» Тепер це був особистий виклик, і всі думки про смертність тимчасово відійшли на задній план. А тоді слова набули значення, і вона відчула, як похолола її кров…

«Щасливий той, хто вічно бачить час своєї смерті

І щодня готується до кінця».

Раптом Мора усвідомила, що навколо тихо. Ані голосів, ані відлуння кроків. Вона розвернулася й вийшла з гнітючої камери. Як змогла так відстати від решти туристів? Вона була в тунелі сама, наодинці з мерцями. На думку спадали несподівані відключення електрики, блукання в неправильному напрямі в повній темряві. Вона чула розповіді про паризьких робітників, які століття тому губилися в катакомбах і помирали з голоду. Мора пришвидшила крок, намагаючись наздогнати інших, знову приєднатися до компанії живих. Смерть у цих тунелях була надто близькою. Здавалося, що черепи теж дивляться на неї — з відразою — і хор шести мільйонів голосів сварить її за таку огидну допитливість.

«Ми колись були живими, як і ти. Невже ти думаєш, що можеш утекти від того майбутнього, яке тут бачиш?»

Коли Мора нарешті вийшла з катакомб на залиту сонцем вулицю Ремі Дюмонсель, вона глибоко вдихнула. Хоч раз у житті вона привітала вуличний галас і тисняву натовпу, наче щойно отримала другий шанс на життя. Кольори здавалися яскравішими, обличчя — більш дружніми. Їй подумалося, що це її останній день у Парижі і тільки зараз вона має змогу справді оцінити красу цього міста. Минулий тиждень доктор Айлс провела переважно в полоні конференц-залів на Міжнародній конференції із судово-медичної патології. Було так мало часу на огляд пам’яток, та й навіть ті екскурсії, які влаштували організатори конференції, були пов’язані зі смертю та хворобами: медичний музей, старий хірургічний театр.

Катакомби.

Яка іронія: з усіх спогадів, що їх вона привезе з Парижа, найяскравіший буде пов’язаний із людськими рештками. «Це нездорово, — думала вона, сидячи у вуличному кафе, смакуючи останнє горнятко