Двійник - Тесс Геррітсен

— Знову цей дурний пес, — важко дихала Еліс. — Усе біжить за нами. Він же… він так заблукає.

Вона глянула на Дружка, який усе трюхикав поряд із нею, дурнувато-радісний, як водиться в собак. «Ну й добре, — подумала дівчина. — Виснажуйся. Мені начхати».

Вони й далі їхали вгору, дорога м’яко звивалася. Між деревами Еліс час від часу бачила далеко внизу гавань Фокс: вода під пообіднім сонцем здавалася розкатанною міддю. Тоді дерева стали надто густі і вона бачила тільки ліс, убраний у багряне й оранжеве. Усипана листям дорога вигиналася перед ними.

Коли Елайджа нарешті зупинився, в Еліс уже так стомилися ноги, що вона ледве вгамовувала тремтіння. Дружка ніде не було видно; лишалося тільки сподіватися, що він знайде дорогу додому, бо шукати його вона точно не піде. Не зараз, коли Елайджа стоїть тут і всміхається їй і очі в нього сяють. Він притулив велосипед до дерева й перекинув сумку через плече.

— То де твій дім? — спитала дівчина.

— От за цією доріжкою.

Він показав на під’їзний шлях і поштову скриньку, що іржавіла на стовпчику.

— То ми не зайдемо до тебе?

— Ні, моя кузина сьогодні вдома, хворіє. Її нудило всю ніч, так що до будинку ми не підемо. Усе одно мій проект тут, у лісі. Залиш велосипед. Далі пройдемося.

Еліс поставила свого велосипеда біля Елайджиного й пішла за хлопцем. Ноги в неї досі трохи підгиналися від довгого шляху нагору. Вони заглиблювалися в ліс. Тут дерева росли густо, на землі лежав килим із листя. Дівчина відважно йшла за Елайджею, відмахуючись від комарів.

— Так кузина живе з вами? — спитала вона.

— Так, минулого року переїхала до нас. Гадаю, тепер так і залишиться. Їй більше немає куди податися.

— А твої батьки не проти?

— Тільки тато. Мама померла.

— О.

Дівчина не знала, що тут сказати. Нарешті пробелькотіла просте «співчуваю», але він її наче не почув.

Підлісок став густішим, кущі ожини дряпали голі ноги. Еліс ледве встигала за Елайджею. Хлопець відривався від неї, лишав саму відчіпляти сукню від чорниць.

— Елайджо!

Він не відповів. Прямував далі, наче відважний дослідник, і сумка теліпалася в нього на плечі.

— Чекай!

— То ти хочеш подивитися чи ні?

— Хочу, але…

— То ходи.

Голос у нього ледве не зривався з нетерплячки, це її налякало. Він зупинився на кілька ярдів попереду, обернувся до неї, і дівчина помітила його стиснуті кулаки.

— Добре, — слабко вимовила Еліс. — Іду.

Ще за кілька ярдів перед ними раптом відкрилася галявина. Дівчина побачила старий кам’яний фундамент — усе, що лишилося від давно вже зниклої ферми. Елайджа глянув на неї; його обличчя було поцятковане денним світлом.

— Це тут, — мовив він.

— Що?

Хлопець нагнувся, відсунув дві дерев’яні дошки, відкривши глибоку яму.

— Поглянь сюди, — сказав він. — Я три тижні її копав.

Еліс повільно підійшла до ями, подивилася всередину. Пообіднє сонце скоса світило з-за дерев, тому дно ями лишалося в тіні. Вона бачила шар мертвого листя, який зібрався внизу. Збоку висіла скручена мотузка.

— Це пастка на ведмедя чи щось таке?

— Могла б бути. Якби я накрив її гілками, щоб сховати яму, міг би чимало всього спіймати. Навіть оленя. — Він показав пальцем униз. — Дивися, бачиш?

Дівчина схилилася нижче. У тіні внизу щось наче м’яко блищало: з-під листя виднілися якісь білі уламки.

— Що це?

— Це мій проект.

Елайджа взявся за мотузку й потягнув.

Листя на дні ями зашурхотіло, закипіло. Еліс дивилася, як натягується мотузка, як хлопець витягує щось із тіні. Кошик. Він дістав його з ями, поставив на землю. Відкинув листя й показав те, що сяяло білим на дні ями.

То був маленький череп.

Елайджа підняв його з листя, і дівчина побачила жмутки чорного хутра, тонкі ребра. Вузлуватий ланцюг хребта. Кістки ніг, тендітні, мов гілочки.

— Правда, це щось? Уже навіть не смердить, — сказав він. — Пролежав там уже майже сім місяців. Коли я востаннє перевіряв, на кістках ще було трохи м’яса. Тепер і його немає. Коли стало тепліше, у травні, воно почало гнити значно швидше.

— Що це?

— А не бачиш?

— Ні.

Хлопець узяв череп, легенько крутнув, відділяючи від хребта. Еліс здригнулася, коли він жбурнув його в неї.

— Не треба! — пискнула вона.

— Няв!

— Елайджо!

— Ну ти ж спитала, що це було.

Дівчина дивилася в порожні очниці.

— То це кіт?

Він дістав із сумки торбинку для покупок, почав складати туди кістки.

— Що ти робитимеш зі скелетом?

— Це мій науковий проект. Від кота до скелета за сім місяців.

— Де ти взяв кота?

— Знайшов.

— Так просто знайшов мертвого кота?

Елайджа подивився на неї знизу вгору. Його сині очі посміхалися. Але це вже не були очі Тоні Кертіса — тепер вони її лякали.

— Хто сказав, що він був мертвий?

Серце Еліс закалатало. Вона відступила на крок.

— Знаєш, здається, мені треба додому.

— Чому?

— Домашнє завдання. Треба зробити домашнє завдання.

Хлопець підвівся на ноги — пружно, легко, без зусиль. Усмішка зникла, змінилася виразом тихого чекання.

— Я… побачимося в школі, — мовила Еліс. Відступила, глянула ліворуч, праворуч — на ліс, який здавався однаковим у всіх напрямках. Звідки вони прийшли? Куди їй іти?

— Ти ж щойно прийшла, Еліс, — сказав Елайджа.

Він тримав щось у руці. Тільки коли ця рука піднялася, дівчина зрозуміла, що то було.

Камінь.

Удар збив її з ніг. Вона зіщулилася на землі, в очах було майже чорно, кінцівки заніміли. Дівчина не відчувала болю, тільки тупу зневіру в тому, що він її вдарив. Поповзла, не розбираючи куди. Хлопець ухопив її за щиколотки, смикнув назад. Поки він тягнув за ноги, обличчя дівчини дряпалось об землю. Вона намагалася бити його ногами, намагалася кричати, але рот забився землею та гілками, і він усе тягнув її до ями. Тільки коли ноги Еліс були вже в ямі, вона вхопилася за якийсь пагін і повисла над нею.

— Відпусти, Еліс, — сказав Елайджа.

— Витягни мене! Витягни!

— Я сказав: відпусти.

Хлопець підняв камінь і опустив його на її пальці.

Дівчина верескнула, пальці розтиснулися. Вона ковзнула в яму ногами вперед, упала на мертве листя.

—