Двійник - Тесс Геррітсен

— Хтось мені пояснить, що відбувається? — спитала Мора.

— Йдіть додому, док. Будь ласка. Пізніше все пояснимо.

Мора відчула, як рука Брофі ковзнула її талією, і міцна хватка дала зрозуміти, що опиратися не час. Вона має виконати прохання детектива. Жінка дозволила священику провести її до дверей і завважила потайне тремтіння від близького контакту між ними, тепло його тіла, яке притискалося до неї. Вона повністю усвідомлювала те, що він стоїть поряд із нею, і від того, вставляючи ключа до замка, рухалася вкрай незграбно. Вони товаришували вже кілька місяців, утім, Мора ще ніколи не запрошувала Деніела Брофі до себе додому, і така реакція на нього нагадала їй, чому ж вона так ретельно зберігала відстань між ними. Вони ввійшли до будинку, у вітальню, де завдяки автоматичним таймерам уже горіло світло. Мора на мить зупинилася біля канапи, непевна щодо того, що робити далі.

Керівництво перебрав на себе отець Брофі.

— Сідай, — сказав він, показуючи на канапу. — Я принесу тобі випити.

— Ти мій гість. Це я маю тебе частувати, — заперечила Мора.

— Не за цих обставин.

— Я навіть не знаю, які тут обставини.

— Детектив Ріццолі розповість.

Він вийшов із кімнати й повернувся зі склянкою води — не зовсім той напій, який вона обрала б для себе зараз, але ж не годиться просити священика принести пляшку горілки. Мора сьорбнула зі склянки, ніяковіючи під його поглядом. Отець Брофі опустився в крісло навпроти й дивився на неї так, наче боявся, що вона зникне.

Нарешті вона почула, як до будинку заходять Ріццолі та Фрост, почула їхні перешіптування в передпокої з кимось третім — цього голосу Мора не впізнала. «Таємниці, — подумала вона. — Чому у всіх від мене якісь таємниці? Чого вони не хочуть мені розповідати?»

Вона підняла очі на детективів, які заходили до вітальні. Третій співрозмовник представився детективом Екертом із Бруклайна — ім’я, яке вона напевно забуде вже за п’ять хвилин. Усю увагу Мора зосередила на Ріццолі, з якою вже працювала раніше, на жінці, до якої вона ставилася з повагою і приязню.

Детективи всілися, Ріццолі та Фрост навпроти неї, через низький столик. Мора відчувала себе в меншості — четверо на одну, і всі пильно дивляться на неї. Фрост дістав ручку й записника. Що він збирається занотовувати? Чому це схоже на початок допиту?

— Як ваші справи, док? — запитала Ріццолі м’яким стривоженим голосом.

Мора засміялася з такого банального запитання.

— Були б значно кращі, якби я знала, що тут відбувається.

— Можна спитати, де ви сьогодні були?

— Щойно приїхала з аеропорту.

— Що ви робили в аеропорту?

— Прилетіла з Парижа. З «Шарль де Ґолль». Політ був довгий, і я не в гуморі гратися у запитання й відповіді.

— Ви довго були в Парижі?

— Тиждень. Полетіла туди минулої середи. — Морі вчулася нотка звинувачення у безцеремонних питаннях Ріццолі, і її роздратування почало переходити у злість. — Якщо не вірите, запитайте мою секретарку, Луїз. Вона займалася моїми квитками. Я літала на зустріч…

— Ви були на конференції судово-медичної патології, це так?

Мора була заскочена.

— Ви вже знаєте?

— Луїз нам сказала.

«Вони розпитували про мене. Ще до того, як я дісталася додому, вони говорили з моєю секретаркою».

— Вона сказала, що ваш літак мав приземлитися о п’ятій годині в аеропорту Логан, — сказала Ріццолі. — Зараз уже майже десята. Де ви були?

— Виліт затримали. Якісь додаткові перевірки безпеки. Авіакомпанії нині такі параноїки, що нам ще пощастило, що злетіли лише на три години пізніше.

— Отже, ваш рейс затримали на три години.

— Я саме це щойно сказала.

— О котрій ви приземлилися?

— Не знаю. Десь о пів на дев’яту.

— Вам знадобилося півтори години, щоб доїхати з Логана додому?

— Моя валіза загубилася. Довелося писати заяву для «Ейр Франс». — Мора замовкла, раптом зрозумівши, що вона на межі. — Слухайте, у чому річ, чорт забирай? Перш ніж я відповім ще на одне запитання, я маю право знати. Ви мене в чомусь звинувачуєте?

— Ні, док. Ми вас ні в чому не звинувачуємо. Просто намагаємося встановити часові рамки.

— Часові рамки для чого?

— Докторе Айлс, ви не отримували ніяких погроз? — спитав Фрост. Мора глянула на нього зачудовано.

— Що?

— Ви не знаєте нікого, хто мав би причини вам зашкодити?

— Ні.

— Ви певні?

Мора видала спантеличений смішок.

— Хіба хтось колись може бути в цьому певен?

— У вас мусило бути кілька судових справ, де ваші свідчення когось збісили, — припустила Ріццолі.

— Тільки якщо їх бісить правда.

— Ви нажили ворогів у суді. Тих, кого допомогли засудити.

— Я певна, Джейн, у вас теж такі є. Тільки тому, що ви виконуєте свою роботу.

— То ви не отримували ніяких конкретних погроз? У листах чи по телефону?

— Мого номера немає в довідниках. А Луїз нікому не видасть мою адресу.

— А як щодо листів, надісланих вам на адресу управління судово-медичної експертизи?

— Час від часу приходить щось дивне. Ми всі такі отримуємо.

— Дивне?

— Люди пишуть про прибульців із космосу чи про змови. Або звинувачують нас у тому, що ми приховуємо правду про розтини. Такі листи кладуть до навіженої теки. Якщо вони не містять відвертих погроз — ми передаємо їх поліції.

Мора побачила, що Фрост щось занотовує, стало цікаво, що саме. Вона вже була така зла, що хотіла перехилитися через столик і вихопити записника в нього з рук.

— Док, — тихо звернулася до неї Ріццолі. — У вас є сестра?

Це несподіване питання спантеличило Мору, вона пильно подивилася на детектива, забувши про роздратування.

— Перепрошую?

— У вас є сестра?

— Чому ви про це питаєте?

— Я мушу знати.

Мора різко видихнула.

— Ні, у мене немає сестри. І ви знаєте, що мене вдочерили. Коли, у дідька, ви мені скажете, у чому тут річ?

Ріццолі та Фрост перезирнулися.

Фрост закрив записника.

— Думаю, час їй показати.

***

Ріццолі першою пішла до виходу. Мора вийшла на вулицю, у теплу літню ніч, яку вогні патрульних машин перетворили на сліпучий карнавал.