Грішна - Тесс Геррітсен

— Вміст цієї шафи — її єдиний одяг? — запитала Ріццолі.

— Вступаючи до ордену, ми даємо обітницю бідності.

— Тобто ви віддаєте все, що маєте?

Матінка Мері Климент відповіла терплячою усмішкою — так усміхаються до дитини, яка поставила безглузде запитання.

— Це не так важко, детективе. Нам залишаються книжки, кілька особистих дрібниць. Як бачите, сестра Урсула обожнює свої африканські фіалки. Але так, приходячи сюди, ми залишаємо позаду майже все. Наш орден — орден споглядання, ми не дозволяємо зовнішньому світові відвертати нашу увагу.

— Перепрошую, матінко настоятелько, — заговорив Фрост. — Я сам не католик, тому не дуже розумію. Що ви маєте на увазі під спогляданням?

Він говорив спокійно й чемно, тож абатиса усміхнулася йому тепліше, ніж до того Ріццолі.

— Ми ведемо замислене життя, повне молитов, усамітнення з Господом і роздумів. Саме тому ми замикаємося за стінами, не пускаємо відвідувачів. У самоті ми знаходимо втіху.

— А що, як одна з вас порушить правила? — запитала Ріццолі. — Викинете її?

Мора побачила, як Фрост скривився від такого різкого запитання напарниці.

— Дотримання правил добровільне, — пояснила настоятелька. — Ми дотримуємося їх тому, що хочемо того.

— Але ж має час від часу траплятися таке, що якась черниця прокинеться зранку і скаже: «Щось мені хочеться на пляж».

— Не буває такого.

— Мусить бути. Вони ж просто люди.

— Не буває такого.

— Ніхто не порушує правил? Не перелазить через стіни?

— Ми не маємо потреби виходити з абатства. Місіс Отіс купує продукти. Отець Брофі дбає про наші духовні потреби.

— А листи? Телефонні дзвінки? Навіть у в’язницях суворого режиму час від часу дозволяється комусь зателефонувати.

Фрост зболено похитав головою.

— Ми маємо телефон для надзвичайних випадків, — відповіла черниця.

— І хто завгодно може ним скористатися?

— Для чого їм це?

— А пошта? Вам приходять листи?

— Деякі з нас обирають відмову від листування.

— А якщо хочеться відправити комусь листа?

— Кому?

— Хіба це має значення?

На обличчі матінки Мери Климент застигла натягнута усмішка штибу «Боже-дай-мені-терпіння».

— Можу тільки ще раз повторити, детективе. Ми не в’язні. Ми самі обираємо таке життя. Ті, хто не погоджуються з цими правилами, можуть піти.

— І що вони робитимуть у зовнішньому світі?

— Ви, схоже, думаєте, що ми нічого не знаємо про той світ. Однак деякі наші сестри служили у школах чи лікарнях.

— Мені здалося, що ваше усамітнення не дозволяє виходити за стіни монастиря.

— Іноді Господь закликає нас виконувати Його завдання за межами ордену. Кілька років тому сестра Урсула відчула Його поклик до служіння за кордоном і дістала дозвіл жити поза орденом, не зрікаючись своїх обітниць.

— Але повернулася.

— Минулого року.

— Їй не сподобалось у великому світі?

— Її місія в Індії виявилася непростою. Мало місце й насильство: на селище напали терористи. Тоді вона й повернулася до нас. Тут вона знову почувалась у безпеці.

— Сестра Урсула не мала родини, до якої могла б повернутися?

— Її найближчим родичем був брат, який помер два роки тому. Тепер ми — її родина, її дім — у Грейстоунз. Коли ви, детективе, відчуваєте втому від світу і прагнете втіхи, чи ж ви не повертаєтеся додому? — м’яко запитала абатиса.

Схоже, відповідь засмутила Ріццолі. Її погляд перемістився до стіни, на якій висіло розп’яття, і так само швидко втік.

— Матінко настоятелько?

У коридорі з’явилася жінка в масному синьому светрі, подивилася на них порожніми, байдужими очима. З кінського хвоста вибилося ще кілька пасм, вони обрамляли кістляве лице.

— Отець Брофі каже, що вже їде розбиратися з репортерами. Але їх стільки телефонує, що сестра Ізабелла щойно просто зняла слухавку з телефона. Не знає, що їм відповідати.

— Зараз прийду, місіс Отіс. — Абатиса розвернулася до Ріццолі. — Як бачите, у нас чимало справ. Будь ласка, залишайтеся тут стільки, скільки буде потрібно. Я буду внизу.

— Поки ви не пішли, — затримала її детектив. — Скажіть, у котрій із кімнат жила сестра Камілла?

— Четверті двері.

— Вони не замкнені?

— На цих дверях немає замків, — мовила матінка Мері Климент. — І ніколи не було.

Увійшовши в кімнату сестри Камілли, Мора одразу відчула запахи хлорки й олійного мила. Так само як у сестри Урсули, в цій кімнаті було вікно з вертикальними перетинками, що виходило у двір, й низька стеля з дерев’яними балками. Однак якщо кімната Урсули створювала відчуття обжитої, келію Камілли так ретельно відчищали й відмивали, що вона здавалася стерильною. Вибілені стіни були голі, лише дерев’яне розп’яття висіло проти ліжка. Воно мало бути першим, на чому зупинявся погляд Камілли, коли вона прокидалася вранці, — символ зосередженості її буття. Це була келія для покаяння.

Мора подивилася на підлогу й побачила місця, так сильно вичищені, що дерево помітно посвітлішало. Вона уявила собі, як юна послушниця, стоячи на колінах, намагається відтерти дротянкою… що? Плями, яким по сто років? Сліди жінок, які жили тут до неї?

— Боже, — втрутилася Ріццолі. — Якщо охайність — це майже праведність, то ця жінка була святою.

Мора підійшла до столу під вікном, на якому лежала розгорнута книжка. «Свята Бригіта Ірландська. Біографія». Вона уявила, як Камілла читає, сидячи за цим столом, і світло з вікна грає на її ніжному обличчі. Їй стало цікаво, чи в теплі дні Камілла колись знімала білий серпанок послушниці, дозволяючи вітерцю з вікна обвівати її стрижене біляве волосся.

— Тут кров, — мовив Фрост.

Мора розвернулася й побачила, що він стоїть біля ліжка, дивлячись на зім’яті простирадла.

Ріццолі зняла верхній шар, відкрила яскраві червоні плями.

— Менструальна кров, — завважила Мора. Фрост зашарівся й відвернувся. Навіть одружені чоловіки бувають дуже делікатні, коли йдеться про інтимні подробиці жіночої тілесності.

Пролунав дзвін, знову привернувши Морину увагу до вікна. Вона дивилася, як із будівлі вийшла черниця відчинити ворота. У двір увійшло четверо гостей у жовтих дощовиках.

— Криміналісти приїхали, — сказала вона.

— Я спущуся до них, — відповів Фрост і вийшов із кімнати.

Мокрий сніг досі йшов, шурхотів проти вікна, і паморозь спотворювала двір за склом. Мора побачила розмиту постать Фроста, який вітався з криміналістами. Нові чужинці, що порушують спокій абатства. А там, за стінами, їх ще більше — чекають своєї можливості вторгнутися. Вона побачила, як повз ворота повільно проїхав фургон телеканалу — безсумнівно, знімаючи. Як вони так швидко дісталися сюди? Невже запах смерті такий сильний?

Вона розвернулася до Ріццолі.

— Джейн, ви ж католичка, чи не так?

Детектив пирхнула, перебираючи речі в шафі Камілли.

— Я? Недовчила катехізис.

— Коли ви