Грішна - Тесс Геррітсен

— Лише з манекеном. Не думав, що колись доведеться застосувати ці знання. — Він простягнув їй руку. — Я Деніел Брофі. Ви судмедекспертка?

— Мора Айлс. Це ваша парафія, отче Брофі?

Він кивнув.

— Моя церква — за три квартали звідси.

— Я її бачила.

— Як думаєте, ми його врятували?

Мора похитала головою.

— Коли реанімація триває так довго, а пульс не з’являється, прогноз невтішний.

— Але є шанс, що він виживе?

— Невеликий.

— Я навіть волію думати, що ми зробили щось хороше. — Він глянув на репортерів, які зосередилися на швидкій. — Дозвольте провести вас до автомобіля, щоб ніхто не тицяв вам в обличчя камерами.

— Ви — їхня наступна жертва. Сподіваюся, ви готові.

— Я вже пообіцяв зробити заяву. Хоча й не зовсім розумію, що саме вони хочуть від мене почути.

— Це канібали, отче Брофі. Вони хочуть лише вашого м’яса. І намагатимуться відірвати чималий шматок.

Священик засміявся.

— Тоді мушу їх попередити, що м’ясо буде жилаве.

Він провів Мору до автомобіля. Мокрі брюки липнули до ніг, від пронизливого вітру тканина вже мало не затвердла. Повернувшись до моргу, доведеться перевдягтися в хірургічний костюм, а ці добряче просушити.

— Якщо вже я робитиму заяву, — мовив священик, — є щось таке, що я мушу знати? Можете щось мені підказати?

— Вам треба поговорити з детективом Ріццолі. Вона веде розслідування.

— Думаєте, це був окремий напад? Чи інші парафії теж мають підстави для хвилювання?

— Я вивчаю лише жертв, не нападників. Нічого не можу сказати про мотиви.

— Це літні жінки. Вони не можуть себе захистити.

— Знаю.

— То що їм сказати? Усім тим сестрам, які живуть у релігійних спільнотах? Що навіть за цими стінами вони не в безпеці?

— Ніхто з нас не буває повністю убезпеченим.

— Це не та відповідь, яку я волів би принести їм.

— Одначе єдина, яку їм варто почути. — Мора відчинила дверцята. — Отче Брофі, мене ростили католичкою. Я вважала, що черниці недоторканні, але щойно бачила, що зробили з сестрою Каміллою. Якщо таке сталося з черницею, то ніхто не застрахований.

Вона сіла всередину.

— Щасти вам із пресою. Я вам співчуваю.

Отець Брофі захряснув дверцята й пильно подивився на неї крізь вікно. Попри привабливість його обличчя, Морину увагу привернув саме комірець священика. Усього лиш вузька біла смужка, яка, втім, вирізняла його з-поміж інших. Робила недосяжним.

Він помахав їй рукою й озирнувся на зграю репортерів, що сунули на нього.

Мора побачила, як він випростався, глибоко вдихнув, а тоді рушив їм назустріч.

«Зважаючи на результати анатомічного дослідження та відомості про гіпертензію суб’єкта, я вважаю, що смерть була спричинена природними причинами. Найімовірніше, що за добу до смерті стався гострий інфаркт міокарда, а за ним — шлуночкова аритмія, яка й стала смертельною. Імовірна причина смерті: летальна аритмія після гострого інфаркту міокарда. Надиктувала докторка Мора Айлс, судово-медичне бюро штату Массачусетс».

Мора вимкнула диктофон і подивилася на надруковані діаграми, на яких раніше зафіксувала орієнтири тіла містера Семюела Найта. Старий шрам від апендектомії. Синюшні набряки на сідницях і задньому боці стегон, де збиралася кров у ті години, коли він сидів на ліжку вже мертвий. Свідків того, як містер Найт провів свої останні хвилини в тому готельному номері, не було, однак вона могла уявити, що він відчував. Раптове тріпотіння у грудях. Можливо, кількасекундна паніка, коли він усвідомив, що це тріпоче його серце. А тоді — поступове сповзання в чорноту. «З вами легко», — подумала вона. Надиктувати короткий висновок — і можна відсунути справу містера Найта вбік. Це коротке знайомство завершиться її прізвищем, нашкрябаним на звіті про розтин.

На столі лежали й інші звіти — стос розшифрованих записів, що потребували перегляду й підпису. А в морзі своєї черги чекало ще одне знайомство — Камілла Маджіннес, аутопсію якої було призначено на дев’яту наступного ранку, коли Ріццолі та Фрост могли бути присутні. Навіть зараз, коли Мора гортала звіти, роблячи помітки на полях, вона не могла не думати про Каміллу. Ранковий холод каплиці її не покинув, тож, працюючи за столом, вона не знімала светра, закутана від спогадів про той візит.

Вона підвелася перевірити, чи висохли вовняні брюки, повішені над радіатором. «Годиться», — подумала, швидко розпустила зав’язку й вислизнула з лікарських штанів, які носила весь день.

Знову опустившись у своє крісло, Мора трохи посиділа, роздивляючись квітковий візерунок на стіні. Її робота була похмура, тож для протидії цьому вона оздобила свій кабінет нагадуваннями про життя, а не про смерть. У кутку кімнати розростався фікус у горщику — щасливий об’єкт уваги як Мори, так і Луїз, бо обидві постійно метушилися навколо нього. На стіні висіли зображення квітів у рамах: букет білих півоній і сині іриси. Ще на одному плакаті була ваза зі столистими трояндами, такими пишними, що стебла згиналися під вагою пелюсток. Коли стос документів на столі Мори ставав надто великим і вага смерті здавалася нездоланною, вона дивилася на ці зображення, думала про свій садок, про запах родючої землі та яскраву зелень весняної трави. Думала про ріст, а не про смерть. Не про гниття.

Однак цього грудневого дня весна здавалася далекою як ніколи. У вікно стукав крижаний дощ, і думка про поїздку додому викликала жах. Цікаво, чи міські служби вже посипали дороги сіллю або ж там досі ковзанка, якою автівки носяться, мов хокейні шайби?

— Докторко Айлс? — озвалася в інтеркомі Луїз.

— Так?

— Вам телефонує доктор Бенкс. На першій лінії.

Мора завмерла.

— Це… доктор Віктор Бенкс? — тихо перепитала вона.

— Так. Сказав, що представляє міжнародну організацію «Єдина Земля».

Мора не відповіла. Вона не зводила очей з телефона, руки на столі неначе кригою взялися. Вона майже не усвідомлювала того, як у вікно летить сльота. Чула лише, як калатає її серце.

— Докторко Айлс?

— Дзвінок міжнародний?

— Ні. Він ще раніше залишав повідомлення. Він у готелі «Колонада».

Мора сковтнула.

— Я не можу зараз відповісти.

— Він уже вдруге телефонує. Каже, що ви знайомі.

«О так. Це точно».

— Коли був перший дзвінок? — запитала вона.

— Сьогодні по обіді, ви ще були на виїзді. Я лишила повідомлення у вас на столі.

Мора знайшла три рожеві наліпки, що сховалися під стосом документів. Ось воно: «Доктор Віктор Бенкс. Телефонував о 12:45». Вона витріщилася на це ім’я, у шлунку крутило. «Чому саме зараз? — подумки спитала. — Стільки місяців минуло, чому ти раптом мені телефонуєш? Чому думаєш, що можеш повернутися до мого життя?»

— Що мені сказати? — спитала Луїз.

Мора глибоко вдихнула.

— Скажіть, що я перетелефоную.

«Як буду готова, чорт забирай».

Вона зібгала папірець і