Грішна - Тесс Геррітсен

Будинок, який шукала Мора, здавався найнепривітнішим з усіх, ховався за високою камінною стіною, оповитою задушливою плутаниною плюща. «Барикада, щоб відгородитися від світу», — подумала вона. З вулиці було видно лише готичні піки шиферного даху і слухове віконце на висоті, яке темним оком дивилося на неї. Патрульне авто біля воріт підтвердило, що адреса правильна. Інших автомобілів поки було мало — група ударних військ до прибуття більшої армії криміналістів.

Вона припаркувалася на протилежному боці вулиці й опанувала себе, готуючись до першого пориву вітру. Щойно вийшла з автомобіля, підошва чобота поїхала на слизькому, і Мора заледве втрималася, вчепившись у дверцята авто. Знову випроставшись, відчула, як по литках тече крижана вода з краю пальта, що вмочилося в шугу. Кілька хвилин вона стояла, не рушаючи з місця, здивована тим, як швидко все сталося, і сльота обпікала її обличчя.

Вона подивилася на той бік вулиці, на патрульного, який сидів у автомобілі, спостерігав за нею і точно бачив, як вона послизнулася. Відчувши укол гордості, вона схопила свою валізку, що лежала на передньому сидінні, грюкнула дверцятами й рушила через укриту ожеледицею дорогу, намагаючись триматися з якомога більшою гідністю.

— Усе гаразд, док? — гукнув у вікно патрульний із турботою, якої їй зовсім не хотілося.

— Усе добре.

— Ви б обережніше зі своїми чобітьми. У дворі ще слизькіше.

— Де детектив Ріццолі?

— Вони всі в каплиці.

— І де це?

— Не пропустите — двері з великим хрестом.

Мора підійшла до воріт, але вони були зачинені. На стіні висів металевий дзвін, вона потягла за мотузку — середньовічний звук поволі розчинився в м’якому шурхоті мокрого снігу. На бронзовій табличці під дзвоном був напис, частково прихований гілкою пожовклого плюща:

Абатство Грейстоунз

Сестринство Богородиці Божественного Світла

«Хоч жниво велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб робітників вислав на жниво Своє».

З іншого боку воріт раптово з’явилася вбрана в чорне жінка — так тихо, що Мора злякалася, побачивши, що крізь ґрати на неї дивиться обличчя. Воно було старе, зморшкувате, немовби провалювалось у себе, однак очі були живі та яскраві, як у пташки. Черниця мовчала, запитували самі лише очі.

— Я докторка Айлс із лабораторії судово-медичної експертизи, — сказала Мора. — Мене викликала поліція.

Ворота з вищанням відчинилися.

Мора ввійшла у двір.

— Я шукаю детектива Ріццолі. Здається, вона в каплиці.

Черниця вказала на протилежний бік двору. Тоді розвернулася й повільно почовгала до найближчих дверей, залишивши Мору саму.

Сніжинки кружляли й танцювали поміж голками мокрого снігу, наче білі метелики навколо своїх важконогих родичів. Дорога до каплиці вела прямо через двір, але каміння під ногами вкривав лід, а Морині чоботи вже показали свою неспроможність упоратися з такою поверхнею. Тож натомість вона пірнула у вузьку накриту галерею, що оперізувала двір по периметру. Це був прихисток від сльоти, який, одначе, не захищав від вітру, що пронизував її пальто наскрізь. Жінка була шокована цим холодом, що знову нагадав їй, яким жорстоким може бути грудень у Бостоні. Майже все життя вона провела в Сан-Франциско, де сніг був нечастою радістю, а не тортурами, як от ці жалкі голки, що кололи їй обличчя, залітаючи під дах. Мора перейшла ближче до стіни й тісніше вкуталася в пальто, проминаючи темні вікна. За воротами ледве чутно шуміли автомобілі на Джамайка Рівервей. Але тут, у цих стінах, жила лише тиша. Місце здавалося безлюдним, за винятком літньої черниці, яка її впустила.

Саме тому таким шоком було побачити три обличчя, що дивилися на неї з-за одного з вікон. Черниці стояли за склом мовчазною живою картиною, немов привиди в темних одіяннях, і спостерігали, як чужинка заходить дедалі глибше в їхнє святилище. Три погляди в унісон проводжали її.

Вхід до каплиці був перекритий жовтою поліцейською стрічкою, яка провисла, обліплена кіркою мокрого снігу. Мора підняла стрічку, пройшла під нею й відчинила двері.

Спалах камери засліпив її, вона завмерла, поки двері з тихим сичанням зачинялися в неї за спиною. Коли нарешті зморгнула яскраве полум’я з сітківки й перед очима проясніло, Мора побачила ряди дерев’яних лав, побілені стіни й величезне розп’яття над вівтарем. Зала була холодна, сувора, а вітражі вікон робили її ще похмурішою, бо пропускали дуже мало світла.

— Зачекайте там і дивіться під ноги, — озвався фотограф.

Мора опустила очі до кам’яної підлоги й побачила кров. І сліди — хаотичний візерунок слідів із медичним сміттям: ковпачки від шприців, розірвані упаковки, які лишила по собі бригада швидкої допомоги. Але тіла не було.

Вона обвела поглядом ширше коло: шматок затоптаної білої тканини в проході, червоні бризки на лавах. У цьому холоді вона навіть бачила своє власне дихання, і їй здавалося, що температура падає ще нижче, доки вона читала криваві сліди, вивчала плями, що рухалися між рядами лав, й усвідомлювала, що тут сталося.

Фотограф знову взявся знімати, кожен спалах бив Морі по очах.

— Привіт, док! — Попереду здійнялася грива темного волосся: детектив Джейн Ріццолі підвелася на ноги й помахала їй. — Жертва тут.

— А що за кров тут, біля дверей?

— То від іншої жертви, сестри Урсули. Хлопці зі швидкої повезли її до лікарні Святого Франциска. У центральному проході ще більше крові та сліди, які ми хочемо зберегти, тож краще обійдіть зліва, попід стіною.

Мора спинилася, щоби вдягнути паперові бахіли, тоді рушила по периметру кімнати, притискаючись до стіни. Лише зоставивши позаду перший ряд лав, вона побачила тіло черниці. Жінка лежала горілиць, чорне вбрання здавалося чорною плямою у великій червоній калюжі. Її руки вже обгорнули пакетами, щоби зберегти докази.

Вік жертви заскочив Мору зненацька. Та черниця, яка впустила її, ті, кого вона бачила у вікні, — всі вони були літніми. А ця жінка була значно молодша. Її обличчя було тендітне, у світлих блакитних очах застиг моторошний спокій. Голова була непокрита, біляве волосся було заледве дюйм завдовжки. Кожен страшний удар лишив свій слід на голові, формуючи викривлену корону.

— Її звати Камілла Маджіннес. Сестра Камілла. Родом із Г’янніспорта, — прохолодно й діловито мовила Ріццолі. — Стала першою тутешньою послушницею за п’ятнадцять років. Планувала постригтися в черниці у травні.

Детектив помовчала, тоді додала:

— Їй було всього лиш двадцять. — Злість нарешті пробила фасад спокою.

— Така молода.

— Так. Схоже, він добряче її відмолотив.

Мора вдягнула рукавички й присіла, роздивляючись тіло. Знаряддя вбивства лишило на скальпі рвані рани,