Грішна - Тесс Геррітсен

— Вона померла, лежачи долілиць. Хто її перевернув?

— Сестри, які знайшли тіло, — відповіла Ріццолі. — Намагалися намацати пульс.

— Коли жертв знайшли?

— Зранку приблизно о восьмій. — Детектив глянула на годинника. — Майже дві години тому.

— Ви знаєте, що сталося? Що розповіли сестри?

— З них важко щось витягнути. Лишилося всього чотирнадцять черниць, і всі вони зараз шоковані. Думають, що в безпеці тут, під Божим захистом, а тоді до них вдирається якийсь божевільний.

— Є ознаки вторгнення?

— Ні, але ввійти до абатства неважко. Усі стіни поросли плющем, можна спокійно перебратися. До того ж є задні ворота, що виходять у поля, де в черниць городина. Злочинець міг увійти і звідти.

— Сліди?

— Є кілька. Але надворі їх уже мав засипати сніг.

— Тож ми не знаємо, чи справді він вдерся сюди. Його цілком могли впустити через головні ворота.

— Це орден самітниць, док. Нікого не впускають у ці ворота, окрім парафіяльного священика, який приходить служити месу й вислуховувати сповіді. Є ще жінка, яка працює в будинку священика. Їй дозволяють приходити з дочкою, коли дитину немає на кого лишити. Це все. Більше ніхто не зайде без дозволу абатиси, і сестри нікуди не виходять, хіба що до лікаря і в разі термінових родинних потреб.

— З ким ви вже встигли поговорити?

— З абатисою, матінкою Мері Климент. І з двома черницями, які знайшли жертв.

— Що вони розповіли?

Ріццолі похитала головою.

— Нічого не чули, нічого не бачили. Навряд чи інші теж матимуть що сказати.

— Чому це?

— Ви бачили, які вони старі?

— Це не значить, що вони всі не при розумі.

— Одна з них не при собі після інсульту, ще у двох — хвороба Альцгеймера. Більшість ночують у кімнатах, що виходять на інший від двору бік, тож вони й не могли нічого помітити.

Спочатку Мора просто схилилася над тілом Камілли, не торкаючись його, віддаючи загиблій останню мить гідності. «Тепер ніщо не завдасть тобі болю», — подумала вона. Тоді почала обмацувати скальп і відчула, як зсуваються під шкірою уламки кістки.

— Численні удари. Усі по тім’ю й потилиці…

— А синці на обличчі? Це просто синюшність?

— Так, до того ж застигла.

— Отже, били ззаду і згори.

— Нападник вочевидь був вищий за неї.

— Або ж вона стояла навколішки, а він — над нею.

Мора завмерла, торкаючись холодної плоті, уявляючи цю юну черницю, що стояла на колінах перед нападником, а на її схилену голову сипалися удари — ця картина краяла серце.

— Що за вилупок дубасить черниць? — мовила Ріццолі. — Що, чорт забирай, коїться з цим світом?

Мора поморщилася від цих слів. Хоча вона й не могла пригадати, коли востаннє була в церкві, а вірити взагалі перестала багато років тому, така лайка у святому місці її бентежила. Ось вона, сила дитячих переконань. Хоча тепер святі та їхні дива були для неї не більше ніж казками, вона ніколи не наважилася б лаятися перед розп’яттям.

Та Ріццолі була надто розлючена, щоб стежити за словами навіть у святому місці. Її волосся було більш скуйовджене, ніж зазвичай, дика чорна грива блищала від розталого мокрого снігу. Кістки різко й гостро виділялися під блідою шкірою, очі жаринками світилися від люті в напівмороці каплиці. Праведний гнів завжди був для Джейн Ріццолі пальним, сутністю того, що штовхало її на полювання за чудовиськами. Однак сьогодні здавалося, що він охоплює її, мов лихоманка, і її обличчя схудло, наче її зсередини їв вогонь.

Мора не хотіла живити це полум’я. Вона говорила рівним голосом, ставила ділові запитання — науковиця, яка має справу з фактами, а не з емоціями.

Вона взяла руку сестри Камілли, випробувала ліктьовий суглоб.

— М’який, трупного заціпеніння немає.

— То минуло менше п’яти-шести годин?

— Тут ще й холодно.

Ріццолі пирхнула, видихаючи хмаринку пари.

— Та невже.

— Гадаю, трохи вище нуля. За таких умов трупне заціпеніння може настати пізніше.

— Наскільки?

— Неможливо визначити.

— А що з її обличчям? З тими синцями?

— Трупні плями можуть з’явитися за півгодини. Це не допоможе нам дізнатися часу смерті.

Мора розкрила валізку, дістала хімічний термометр для вимірювання навколишньої температури. Оглянула багатошаровий одяг жертви й вирішила не вимірювати ректальну температуру, доки тіло не перевезуть до моргу. Світла в приміщенні було мало — не те місце, де вона могла б достовірно виключити сексуальне насильство, перш ніж устромляти термометр. Відсуваючи одяг, також можна пошкодити докази. Тож натомість вона взяла шприц для проби склоподібного тіла на посмертний рівень калію. Це допоможе встановити час смерті.

— Розкажіть про другу жертву, — мовила Мора, встромляючи голку в ліве око загиблої й поволі набираючи склоподібну рідину.

Ріццолі з огидою застогнала й відвернулася.

— Біля дверей знайшли сестру Урсулу Роуленд, їй шістдесят вісім років. Міцна виявилася стара, кажуть, ворушила руками, коли її заносили до швидкої. Ми з Фростом приїхали саме тоді, як вони вже їхали.

— Вона сильно постраждала?

— Я її не бачила. Останнє, що ми чули з лікарні Святого Франциска, — те, що вона на операції. Численні тріщини черепа, крововилив у мозок.

— Як і в цієї жертви.

— Так. Як і в Камілли. — У голосі Ріццолі знову задзвенів гнів.

Мора підвелася, затремтіла. Її брюки змокли від краю пальта, здавалося, наче литки скуті кригою. Телефоном їй сказали, що місце злочину — всередині будинку, тож вона не взяла з авто ані шарфа, ані вовняних рукавиць. Та це приміщення без обігріву було не набагато теплішим за вкритий ожеледицею двір. Вона сунула руки в кишені, дивуючись, як Ріццолі, яка теж не мала ані теплих рукавиць, ані шалика, стільки витримала в цій крижаній каплиці. Здавалося, що детектив носить джерело тепла з собою, в лихоманці своєї люті, і хоча губи в неї вже посиніли, вона, схоже, не поспішала до теплішого місця.

— Чому тут так холодно? — запитала Мора. — Не уявляю, як тут можна проводити служби.

— Їх тут і не проводять. Цю частину будівлі взимку ніколи не використовують: опалення надто дороге. Та й черниць тут живе так мало. Для меси вони послуговуються маленькою капличкою в домі священика.

Мора згадала трьох черниць у вікні — всі вони були літні. Ці сестри — вогні, що згасають, зникають один за одним.

— Якщо каплиця не використовується, — мовила вона, — то що жертви тут робили?

Ріццолі зітхнула, видихаючи пару, мов дракон.

— Ніхто не знає. Абатиса сказала, що востаннє бачила Урсулу й Каміллу під час вечірньої молитви, приблизно о