Твоє хворе кохання - Крістіна Жиглата

Я не знала: бігти мені відразу чи краще поки що перечекати, сховатися. Такого внутрішнього страху, який я відчула після всього почутого, мені не доводилося відчувати вже дуже давно.

Не просто ж Микита запитував у моїх подруг, коли закінчується моя зміна?

Хоче зустрітися?

Поговорити?

Вбити мене?

Ні, звичайно, я не вважала, що Нік настільки сильно неадекватний... Що готовий мене вбити. До того ж він ніколи навіть пальцем мене не чіпав. Але його вчинки... Давно змусили мене засумніватися, що він психічно стабільний. Зазвичай з роками, така поведінка нікуди не зникає, а лише загострюється.

Хто він зараз?

Ким став?

Очевидно, якийсь бандит, сумнівів у цьому немає.

Не дивлячись на те, що я була в шоці, коли впізнала його, все ж таки мені вдалося розглянути безліч татуювань на його шиї і руках, а ще золотий перстень, брендовий наручний годинник і дорогий одяг. У цьому всьому я добре зналася, тому що в минулому жила в забезпеченій сім'ї.

А ось Нік – ні.

Він був із бідної родини, шибеником. Його мама все життя пропрацювала покоївкою і навряд чи все це багатство впало йому на голову з неба. Тому те, що Микита пов'язав своє життя з криміналом, було видно неозброєним поглядом. І річ, не тільки у його зовнішньому вигляді та дорогих прикрасах… Величезну роль відіграє ще його подача та енергетика, яка була небезпечна та похмура.

Таким, як зараз був Нік, він лякав мене ще більше, тому я не хотіла з ним бачитися чи просто говорити. Тим більше, наодинці. А все вело саме до цього.

Я боялася, що покинувши ресторан, зустріну Ніка біля парадного входу. А моя зміна закінчується опівночі. Тобто тоді, коли на вулиці буде темно, навколо виявиться мало людей… Або взагалі нікого не виявиться. І це лякало мене до чортиків.

- Мабуть, я піду, сьогодні на годину раніше, - осипленим голосом сказала Ані, не приховуючи свого страху.

- Чому ти його так боїшся? Що він зробив? - Поцікавилася подруга, взявши мене за руку. Моє тіло тремтіло, а в голові творився справжній хаос.

Чому я його знову зустріла?

Я живу в столиці вже десять років. Як на мене, ймовірність випадкової зустрічі з якимось знайомим (з минулого та іншого міста) у такому великому місті – дорівнює одному відсотку. Оце ось іронія долі! Або, якщо точніше – глузування.

Я зустріла людину, яку найбільше на світі не хотів ніколи зустрічати!

І я не вірю в те, що ця зустріч нам була призначена.

Я з цим не погоджуюся!

- Колись я розповім тобі Ань про те, чому боюся його... Але поки я не готова, згадувати про те, що сталося зараз. Просто прикрий мене сьогодні ввечері. Одна година.

- Добре, - погоджується Аня, не наполягаючи на відповідях. Подруга в мене була розумною та розуміючою. - Не хвилюйся, прикрию. Хоча, я все ж таки схильна до того, що ти перебільшуєш… Ну, так… Той хлопець не виглядає  пай-хлопчиком… Небезпекою так і несе від нього… Але, він не здавався мені якимось маніяком чи вбивцею…

– Ань! - обірвала я подругу, закотивши очі до стелі. Було очевидно, що Нік сподобався Ані… Але вона помилялася щодо нього. Нік – поганий хлопець, і з такими чоловіками зв'язуватись не варто.

- Добре - добре! - Відступила Аня, виставивши перед собою руки в знаку поразки. - Я не знаю його і не можу сказати точно що він нормальний... Але погодься зі мною... Він такий красень! - додала вона, і я понуро похитала головою, пройшовши повз подругу. Аня попрямувала слідом за мною. - Слухай, а давай, якщо він виявиться все ж таки нормальним і не потрібним тобі, - на ходу додала вона жартома, нервово розсміявшись, - ти віддаси його мені. Ну, тобто познайомиш нас…

Я зупинилася і глянула на подругу шокованим поглядом.

- Я не збираюся зустрічатися з ним і говорити. Тим більше... Ми вже не настільки близькі, щоб я знайомила вас, - сказала, ледве дихаючи від обурення. Боже, про що взагалі йдеться?! Невже Аня не розуміє, що це серйозно?

Микита неадекватна людина і, здається, він сподівається зустрітися зі мною після роботи!

Як мені цього уникнути? Як?

Ну піду я сьогодні раніше з роботи, втечу… А що далі? Він же може прийти завтра чи післязавтра! Я не зможу ховатись від нього вічність. Тепер він знає, де мене знайти, а я зараз не в тому становищі, щоб шукати іншу роботу через нього.

***

Залишок дня минув, наче на голках. Тому що я постійно думала про Микиту.

До вечора Єгорович поїхав, і я все ж таки вирішила раніше піти додому. Нехай я не уникну зустрічі з Микитою потім (адже не зможу щодня йти раніше з роботи), але саме сьогодні я була не готова бачитися з ним і говорити. Мені треба було переспати з цією думкою, подумати і все зважити.

- Все, я побігла, - сказала Ані, цмокнувши її в щоку.

- Ти йдеш? – здивувалася Рита.