Твоє хворе кохання - Крістіна Жиглата
Я зробила кілька глибоких вдихів і спробувала взяти себе до рук.
- Ні... Просто декого зустріла і... Налинули погані спогади, - відповіла хрипко, стомлено потерши обличчя долонями.
Ці спогади завжди були для мене як мана. Занадто важкі. Десять років минуло, а все трапилось ніби вчора.
Можливо, мені давно потрібно було сходити до психолога, який би зміг допомогти мені розібратися в собі та пережити психологічну, дитячу травму, але на це ніколи не вистачало грошей.
- У залі рук не вистачає... Єгорович питав про тебе... Ми самі не впораємося, - раптом каже вона. – Але якщо тобі треба відпочити…
- Ні! Все добре! – обірвала я подругу, підводячись на ноги.
Навіть не знаю скільки вже часу минуло, з того моменту, як я сховалась в підсобці і поникла у своїх думках.
- Ти впевнена? - уточнила Аня, схвильовано зазирнувши в мої очі. – Виглядаєш неважливо…
- Так. Все добре... Трохи накрило...
- Чудово! Тоді пішли працювати, інакше обом попаде, - сказала вона, прямуючи до дверей, але я затримала подругу, схопивши за руку.
- Скажи… А ті чоловік за восьмим столиком… Вони ще в залі?
- Ні. Пішли. Приблизно півгодини тому, - відповіла Аня. Я подивилася на наручний годинник… І жахнулася. Виявляється я просиділа в підсобці півтори години.
Чорт…
На слова подруги я надто помітно, полегшено видихнула, що не сховалося від Ані. Звичайно, зіставивши всі факти, подруга відразу зрозуміла причину мого тимчасового божевілля.
- Тобто... Чи не хочеш ти сказати, що зустріла знайомого серед тих чоловіків за восьмим столиком? - раптом запитує подруга. - Це не той сексуальний і брутальний чоловік, у чорному, дорогому костюмі та сірими очима?
- Звідки ти..., - починаю і запинаюся. Здогадуюсь. – Він щось питав?
- Так. Він цікавився, коли закінчується твій робочий день, - каже Аня, і мені знову стає погано. – Не знаю, що в тебе з ним за справи… Але я вперше тобі заздрю, подруго… Такий красень звернув на тебе увагу…
Я дивлюся на дівчину, наче на ненормальну.
Звісно, вона нічого не розуміє… І навряд чи зрозуміє. Навіть якщо я розповім їй всю правду.
Це потрібно пережити і випробувати, щоб мати змогу судити та правильно зрозуміти мене.
Микита монстр у людській подобі і я сумнівалася в тому, що він хоч трохи змінився за десять років. Це говорив його погляд та його шалена енергетика, яку я відчула під час нашої сьогоднішньої зустрічі.
Чоловік досі мене ненавидить і зневажає… А от чому? Для мене це залишалося загадкою.
Я ніколи нічого не зробила йому поганого. Лише підтримувала. Була поряд. Прикривала. А Він… Він не оцінив цього тоді, продовжуючи ставитись до мене як до ворога.
Але навіть якщо він став іншим, мені все одно не хотілося мати з ним нічого спільного.
Колишньої дружби більше немає, а я ледве впоралася з пережитим жахом!
Тепер Микита – погані спогади та біль для мене… І я не хотіла повертатися у минуле.
Тільки ось мабуть він був іншої думки щодо цього, оскільки інакше, не цікавився б тим, коли закінчується мій робочий день. І я боялася, що могло статися далі.
- Він маніяк, Ань… І навіть не смій з ним зв'язуватися, – сухо попередила подругу, а потім уточнила: – Ти сказала йому… Коли закінчується моя зміна? - мені хотілося розуміти, чого чекати далі.
- Я сказала йому, що подібні зв'язки тебе не цікавлять і що ти в нас уже зайнята дівчина... Я пам'ятаю, як ти ставишся до подібних знайомств... Тому попросила його самому в тебе запитати про це, якщо ти захочеш спілкуватися з ним. Але я бачила, як він підловив нашу Ритку в залі, і щось питав у неї. Тому… Навіть не знаю, що тобі відповісти… Ритка могла йому сказати правду, за своєю простотою душевною…