Твоє хворе кохання - Крістіна Жиглата

- Тобі не зрозуміти, ти ще надто дрібна для цього, - кинув він сухо. – А тепер іди, Таро! – повторив він, але вже грубішим тоном. Тоді я вперше його злякалася... І пішла.

А вранці до мене прийшов тато і сказав, щоб я трималася від Микити подалі, тому що він зв'язався з поганою компанією, і він небезпечний для мене.

Микита  теж отримав заборону, наближатися до мене... Але ні його, ні мене, попередження батька, не зупиняло. Ми продовжували дружити, таємно бачитися та спілкуватися. Рідше… Але все ж таки продовжували.

Іноді, коли не було батьків вдома, ми разом гуляли… Іноді, Нік проводжав мене до школи чи додому… А іноді він пробирався до мене вечорами до спальні і ми робили уроки, разом вечеряли чи просто говорили…

Так, він змінився і був уже іншим, але ми все одно спілкувалися і дружили. Він для мене був дуже значущим та рідним… Він для мене був як старший брат. Він для мене був захистом та опорою… Але поступово змінювалося і це.

Одного разу, один хлопчик провів мене додому зі школи і Нік його сильно побив. Потім був сусідський син, і кілька моїх однокласників, які смикнули мене за кіску або обізвали якимсь дурним, незначним словом.

Я не розуміла його… А згодом навіть почала боятися. Але я ніколи не розповідала про його вчинки батькам, бо боялася, щоби його не покарали. Я ніколи ні з ким не ділилася про свої страхи та проблеми, навіть із мамою… Хоча з нею ми були дуже близькі.

Просто мені було шкода Ніка, і я не хотіла його зраджувати. Я думала, що все зміниться... Що незабаром, Нік заспокоїться і все повернеться на свої кола.

Я думала… Вірила у це…. Але з кожним днем ставало лише гірше.

Нік довго пропадав, повертався найчастіше після бійки, злий і похмурий… Закривався у своїй кімнаті, уникав усіх… Крім мене. Приходив до вікна, кидав камінчик у скло і просив вийти до нього… Лякав мене, змушував боятися… Своєю поведінкою, станом та поглядом… І одного разу я просто не вийшла до нього.

Я не відчинила вікно, не посміхнулася і не побігла до нього назустріч... Я просто боягузливо сховалася у ванній і просиділа там кілька годин, поки хлопця не помітила охорона і не прогнала його.

Так було один раз, потім другий, третій, п'ятий, десятий.

Я пам'ятаю як Микита розлютився і почав трощити все біля будинку… За мою відмову і те, що я його ігнорую.

Благо, вдома була тільки мама, і мені вдалося її впросити, не розповідати про те, що сталося татові. Але саме мама вийшла до Ніка та заспокоїла тоді його. А ще, вона вперше пригрозила йому... Вона сказала, що якщо він продовжить так поводитися, йому доведеться покинути наш будинок.

Тоді Нік заспокоївся... Але погрози мами на нього ніяк не вплинули.

Ішов час. І ось... У мене з'явився перший хлопець на ім'я Костя, з яким я погодилася таємно зустрічатися.

Наші відносини почалися нещодавно.

І продовжилися вони не довго.

А якщо бути точною, завершилися вони сьогодні… Після того, як у моє вікно знову вдарив камінець…

Так кликав мене тільки Микита.

І незважаючи на те, що останнім часом я боялася підходити до вікна і бачитися з хлопцем, все ж таки я відклала книгу вбік, і наблизилася до нього.

На вулиці вже було темно, садок освітлювався лише ліхтарями, які вмикалися автоматично, на рух.

У темряві я побачила знайомий силует хлопця. Він махнув рукою в мій бік, і в скло мого вікна  посипалося щось дрібне.

Світло спалахнуло, і я побачила Ніка... Злого, злегка пошарпаного і в крові. Мені здалося, що в його ногах лежало чиєсь тіло… Але я думала, що мені справді це здалося.

- Тара! – прокричав Нік. - Вийди до мене!

Тремтячими руками я потяглася до вікна щоб відкрити його... Мені хотілося запитати у Ніка що з ним сталося, і попросити його бути тихіше... Адже мої батьки були вдома, а він і так був у них на поганому рахунку.

Але коли я відчинила вікно, у моє поле зору потрапило кілька закривавлених, білих «камінців», які залишилися на підвіконні. Придивившись, я зрозуміла, що то зуби… Людські зуби!

Розуміння цього шокувало мене. Я різко відсахнулася назад, а потім перевела свій переляканий погляд на Ніка... Хлопець схилився вниз, закривавленими руками схопив за шкірку тіло біля своїх ніг і поставив його перед собою на коліна... Обличчям до мене.

Я впізнала свого Костю і голосно закричала.

- Ти цього добивалася? – зло прогарчав Нік. - Цього, так?! Хочеш, щоб я всіх їх перебив як худобу?

Я нічого не розуміла, але настільки сильно злякалася, що навіть на мить втратила мову.

А потім до моєї кімнати забігла мама… Швидше за все вона почула мій крик.

А далі я пам'ятаю все ніби в тумані.

Я бачила, як охорона батька нападає на Ніка, валить його на траву і скручує… Незабаром і мама Ніка теж з'являється поряд, падає навколішки перед сином, кричить і плаче. Навколо метушня та багато людей.