Ніч мертвих - Юлія Рудишина

Дерек міцно тримав наречену та намагався не дивитись навкруги – осіння ніч, сповнена жахіть, кружляла навколо нього, вкрита туманами, та жбурляла в обличчя сухе ламке листя, ранила кинджалами холодного вітру. Ось в жаскій темряві вищирилась чортяча пика, ось чорніють пазури страшної почвари, а ось – величезний ведмідь насувається на галявину, де завмер чоловік зі своєю дорогоцінною ношею. І в ту мить, коли ведмідь рикнув та кинувся на Дерека, а той виставив свій ніж, розуміючи, що нічого не зможе зробити – звір розтанув туманом. Осів білим димом на трави, а Елінор знову смикнулась, намагаючись вирватися з рук Дерека. Її пручання заважали вступати в бій, але з полегшенням чоловік зрозумів, що в цьому й не буде потреби – всі ці звірюги та страшні почвари всього лише уявні. Вони не справжні… Вони – народжені чарами ночі Самайну. Головне – не боятись. І тоді все буде добре… Най ричать та гарчать, най тхне смородом пекла та моторошні пики їхні сунуться все ближче… вони – лише ілюзія. Це одно з випробувань фейрі.

— Відпусти! – загарчала Елінор, і її обличчя, з лівого боку спотворене рубцями, ощирилось від відчаю... – Відпусти, пошкодуєш…

Спочатку Дерек ледве втримався на ногах, побачивши таке жахіття. Одне око – червоне від крові – витріщилось на нього з понівеченої сторони лиця Елінор, серед чорних волос з’явилась трава та папороть, випнувся козлячий ріг. Дівчина мінялась на очах, здавалось – ще мить, і в його руках буде неблага страшна фейрі.

— Цього всього не існує, — як заклинання повторював Дерек та притискав її до себе, хоча сумніви і гризли душу. Елінор десять довгих років жила серед чудовиськ та фейрі. Чи залишилась вона тою, котрою він її пам’ятав? Навряд чи… Чи зможе він змиритись з тим, що вона сама стала потворною та гидкою? Якщо це все не морок? Якщо це її нове обличчя?

— Відпусти… – шипіла вона і пручалась.

— Ніколи! – у розпачі крикнув він і поцілував губи, спотворені з лівої сторони гниллю. Най тхнуло від неї болотом та осіннім листям, най губи на присмак були гіркими, немов трава чи верес, вона все одно – його Елінор. Яка б не була. І навіть спотвореною та жаскою – він буде кохати її. Як завжди кохав…

— Дерек? – почув він її дзвінкий голос.

— Елінор? – Він відірвався від її губ і з подивом побачив, що вона все така ж прекрасна, як він пам’ятає. Немає ні сліду від шрамів на гладкому порцеляновому обличчі. А смарагдові очі дивляться хоч і з подивом, але… так, немов вона його пам’ятає.

— Любий… — шепоче Елінор та торкається його обличчя. – Я не вірю, що ти прийшов за мною… Я так довго чекала… я так чекала! Навіть коли пам’ять моя зникала… все одно я чекала, навіть не розуміючи чого!

— Ти зміг, чоловіче, — почувсь голос королеви Меб, і вона зі своєю свитою опинилась поруч з Дереком, який все ще не міг відпустити від себе кохану. – Ти зміг подолати чари фейрі та повернути свою любов. Просіть що завгодно, в цю чарівну ніч я виконаю ваше бажання.

— Що ти хотіла б, люба? – ласкаво спитав Дерек, все ще не вірячи, що все скінчилось.

— Залишитись у курганах фейрі, — твердо відповіла Елінор. – З тобою.

Кажуть, ще й досі в кавалькаді королеви Меб літають осінніми небесами Дерек з Елінор, чиє кохання було сильніше за чари Самайну. І чекає осіння ніч нових казок та сміливців, які вийдуть назустріч Дикому Гону.

Кінець