Ніч мертвих - Юлія Рудишина

В кургані було темно – лише смарагдові вогники майоріли вдалині, і Дерек йшов на них, намагаючись не зійти зі стежинки, що вела його під землею, поки не вийшов з іншого боку чарівного пагорбу. Він залишав на промерзлій землі, вкритій ламким жовтим листям, хлібні крихти – в якійсь старій казочці чув, що це може допомогти повернутись у світ людей… Але чим довше він йшов чарівним осіннім лісом, вкритим золотою ковдрою листя, тим менше йому хотілось повертатись. Люди… Злі та темні, сповнені палких бажань, заради яких готові на все. Наприклад, заради золота фей віддати чорному лісу рідну кров… Або проклясти дитину, а потім мучитись з болотяним богартом. Або звертатись до чорного чаклунства… та хіба мало зла  творять люди? І чи ті, хто ховаються у сутінках осіннього лісу – чи насправді погань?

…Ось танцюють біля старих ялинок красуні у зелених платтях, ось дитина в білій сорочці йде по трясині, несучі в руках чарівні квіти, ось безголовий вершник на чорному коні мчить у туман, тримаючи в руках ріпу з вирізаною в ній жорсткою посмішкою… Чи все це лише мариться Дереку? Адже в ніч Самайна, ніч духів, можна опинитись на перехресті світів і побачити те, чого не існує в жодному з них… Або заплутати стежинками мертвого потойбіччя.

В лісі стало світліше – кожне дерево та кущ раптом засяяли від місячного світла, срібного, ніжного, примарного… Кожен листочок чи гілочка здавались вирізаними з заліза або льоду. На темних небесах з’явилась золота дорога, і Дерек опинився прямо під нею. Вже здалеку чув він гарчання псів Самайну та звук дикого рогу осіннього короля. Того, хто царює цієї чарівної ночі, хто проводжає всі світи темними шляхами безодні. Хто відганяє від світу людей тіні, неблагі та жорстокі, які можуть поглинути його, залишивши лише снігову пустелю по собі… Той, хто може виконати бажання того відчайдуха, який не злякається вогнів Самайну, пісень осіннього вітру та мерців, що супроводжують зграю.

Дикий Гін йде небесами. Ось вже можна роздивитись чорних гончаків з пекельними очима – а за ними вершника, закутаного у тумани та сутінки. Оксамитовий чорний плащ його прикрашено місячним сяйвом, а в льодяній короні – сонячний бурштин. Теплі зелені очі, бліде лице старця, яке за хвилину може помолодшати – і ось вже замість старого дідугана бачить Дерек красивого юнака з зухвалим поглядом та жаскою усмішкою. За ним – чорні пси та мерці в саванах, всі ті, хто приєднався цієї страшної ночі до короля Самайну.

Зупинити їх неможливо… але хто сказав, що неможна спробувати?

І дикий вихор підхопив Дерека, і він почув гіркий як полин сміх короля.

— Сто років не бачив я сміливця, котрий міг би заступити мені дорогу! – блиснули сталево його очі, і на мить здалося, що гарне лице покривається старими рубцями – потворними та страхітливими. І на коні вже сидів огидний каліка – горбатий та кривий.

У неблагій осені нема поняття краси, що є у людей. Тому й неважливо моторошному духу вічної осені, який саме вигляд приймати. Він міг бути і надвродливим красенем, і лячним почварою.

— І ще сто років не побачиш! – крикнув Дерек, намагаючись не відводити погляду та не показувати свого страху. Він не був би людиною, якби не злякався. Але на терезах доля Елінор. І тепер не було шляху назад.

— І що ти хочеш, сміливець? – криво посміхнувся король Самайну, і його зграя завила погрозливо – вони вимагали летіти далі. – Золота чи вічного життя? Чи може найпрекраснішу фею?..

— Я хочу повернути дівчину, яку заклали у ніч мертвих! Її звуть Елінор, чи чув ти про неї? – Дерек стискав у кишені рябину та ніж, знаючи, що духи Самайну не зможуть його звести з розуму, поки в нього є щось, чого вони бояться.

— Чув, — ощирився каліка і перетворився знову на красеня-юнака. —  Вона тепер фрейліна королеви Меб. Бачиш той пагорб? – вказав він на північ, де чорна маківка величезної гори стирчала над лісом.  – Скоро там буде пролітати кавалькада фей. Чекай там свою Елінор… Схопи та не відпускай. І хоч що ти побачиш  — а тримай її, тоді буде шанс повернути… Якщо не злякаєшся страхіть Самайну… Але чи впевнений ти, що вона захоче піти з тобою у той світ, котрий колись її зрадив?..

І Дикий Гін зірвавсь з місця, вихором полетів у темінь, і немов осіннє зів’яле листя полетіли слідом всі мерці та духи.

А Дерек похмуро подумав, що тоді він піде за нею в той світ, який вона вибере.