Ніч мертвих - Юлія Рудишина

Ніч Самайна йде світом. Ніч, сповнена злого чарівництва та пекельних жахіть. Ніч, коли кургани фейрі розкриваються, випускаючи в світ людей дивну та казкову кавалькаду духів та мерців. Тих, хто полює на сміливців, що відважаться вийти в таємничі сутінки ночі мертвих.

Це ніч, коли несамовито несеться чорними оксамитовими небесами Дикий Гін. Ніч, коли місячне сяйво дарує своє срібло короні короля Самайну, котрий веде за собою у безодню жаских та злих гончаків з пекельними червоними очима. І той відчайдух, хто зупинить зграю на її зоряному шляху, хто не злякається ночі мерців та вогнів Самайну – той може попросити у короля цієї ночі все що завгодно. Все чого забажає його темна душа – бо світлій людині нічого робити в такий час на стежинці, якою несеться Дикий Гін.

Всі, хто живуть по сумлінню та не дивляться у безодню, зачиняють двері та вікна, сиплють сіль під поріг, розкладують чарівні траві біля дому, вішають гілочки рябини, якої по повір’ям бояться жителі чарівного пагорбу, який веде в підземне царство… І люди не сплять всю ніч, виставивши на поріг пригощання для своїх померлих родичів. Для тих, хто кружляє над лісом та полями, хто завжди повертається до своїх близьких за частуванням… І горять свічки в видовбаних ріпах з вирізаними жаскими обличчями моторошних істот. Щоб мерці не торкнулись живих, не позвали з собою. Не повели стежкою темного світу, не сховали у курганах неблагих фей.

В цю ніч тоншають кордони між світом духів та людей, і хто завгодно може прийти з Тієї Сторони… як і людина може опинитись в мертвому світі. Тільки чи знайде вона дорогу назад?.. Чи відпустять її духи?

І горіли багаття на самих високих пагорбах, квітками вогненними розцвітаючи в темряві. І танцювали там люди, і святкували чаклунську ніч… І наряджали своїх дітей в моторошні волохаті костюми, щоб нечисть прийняла їх за своїх та не вкрала, підкинувши підмінних страхітливих істот... І знали люди – не самі вони кружляють у танцях біля вогнища – інколи виходять з темного лісу чарівні істоти в пишних зелених сукнях, прикрашених фібулами та живими квітами, і ховають спідниці прекрасних жінок козлячи копитця, а пишні руди коси – маленькі ріжки. Але головне було вчасно покинути ці костри, сховатись у домівках, щоб ніхто, хто танцював з тобою там, не прив’язався слідом… Або не зманив тебе у свій пагорб, у свій ліс…

Тільки чарівники та віщуни наважуються дивитись у зіркові очі цієї ночі чаклунської, тільки до них приходять просити про щастя люди. Але навіть вони ніколи б не вийшли за межі селища, не підправились би до курганів фейрі.

А був той, хто пішов. Той, хто наважився. Той, чиєї мрією та заповітним бажанням було перетнути межу між світами та хоч на мить опинитись в підземному. Мертвому світі. Бо не міг він більше бути серед живих. Бо кожного Самайну приходила до нього тінь коханої. Все десятий рік поспіль. Тінь тої, що згинула такої ж темної проклятої ночі серед дикого лісу. Яку вкрали злі фейрі. Тінь тої, котру віддали у жертву темним богам та демонам – побажавши собі гарного врожаю та багатств. Віддали тим, хто виходить в ночі з курганів.

Чоловік, що чекав Самайн, хотів врятувати ту, котру оманою виманили в цю жахливу пекельну ніч з дому та відвели до старої ялини, де жив дух лісу. Елінор, дівчина зі смарагдовими очима та чорним як ця чарівна ніч, волоссям – щезла в неблагій ночі. Але не згасала надія відшукати її.

І Дерек Рідкліф, виходячи в ніч Самайна з дому, щоб знайти короля осені, знав одне – він не повернеться в цей раз до людей, якщо не визволить зі світу духів свою наречену.