Ніч мертвих - Юлія Рудишина
Темнів навкруги ліс. Осінній, сповнений холоду та видінь. Кружляли зелені вогники – мертві души — та звідкілясь доносився дзвінкий як струмочок сміх. Але він був моторошний, жаский… Елінор вже звикла до нього за останні роки, але все одно інколи їй хотілось сховатись у коренях старої ялинки, як вона і робила перші роки. Сиділа там і тремтіла, слухаючи диявольські пісні та регіт. Вже потім вона зрозуміла, що в осінні ночі приходять сюди зовсім не демони, а прекрасні створіння з туману та зоряного сяйва. Приходять сюди феї – жительки зачарованих пагорбів, про котрих багато казок ходить між людей. Приходять і підмінні діти, які бавляться дорогоцінними камінчиками та грають з вітром та привидами.
Спочатку Елінор тільки дивилась на них крізь переплетені корені та дихати боялась – але їх танці, їх пісні чарували її. Хотілось вирватись з тої темниці, куди вона сама себе запроторила, та приєднатись до цих веселощів.
Вона не пам’ятала, як і коли опинилась у лісі. Просто одного разу відкрила очі та зрозуміла, що лежить, зв’язана як та куріпка, під ялиною, в дивному вбранні, схожому на саван… Звільнитись їй допомогли дивні волохаті створіння – невеличкі та наряджені в камзоли з візерунками і червоні капелюхи, що здавались залитими кров’ю... Елінор тремтіла від жаху, коли ці карлики підбігли, але потім навіть подружилась з ними, і вони приносили золотий м’яч на цю галявину, з якої Елінор боялась шагу ступити, та звали до себе в коло, пограти. Інколи вона навіть погоджувалась, і тоді золотий шар грів її руки та допомагав забути про свою дивну лісову долю. А дзвінкий сміх дивних створінь допомагав забути про все…
На третій чи четвертий рік, коли знову прийшов чарівний Самайн, Елінор вперше вийшла зі свого сховища до тендітних красунь-фей. В зелених пишних платтях, оздоблених коштовним камінням та срібним мереживом, з коронами, в яких блищали діаманти, жительки цього дивного світу здавались мерехтливими видіннями. Сновидами. Вони кружляли по галявинці, веселились, що Елінор танцює з ними. Розповідали їй свої казки та співали пісень.
І страх пішов. Розтанув як туман на зорі. Елінор більше не хотіла нічого – ні згадувати про минуле, ні жаліти, що ніколи не повернеться до людей… Нічний осінній ліс та туманні феї – ось що тепер було її життям. А ще — нове плаття з смарагдового шовку, блискуче та прикрашене золотими візерунками… Коштовності – намисто з червоних камінчиків та перлів, вінець з діамантів… Елінор відчувала себе королевою осіннього лісу, коли йшла в цьому вбранні по хрусткому багряному листю та слухала вітер і завивання гончаків Самайну. Дикий Гін, що летів по зоряному шляху, більше не лякав її.
А того року вона вперше їхала крізь осінню ніч у кавалькаді прекрасних дам та лицарів — всі пишно зодягнуті, з однаковими скляними очима, з яких немов ллється зіркове сяйво… всі вони ніби народжені зі світла місяця самайнової ночі. Ї коні їх – чорні та білі, з червоними палаючими очима, були велетенськими та вміли літати…
І лише пропливаючи на одним селищем, Елінор раптом згадала, як опинилась в лісі. Згадала своїх двох братів – кремезних бородачів, що зманили її в сутінки Самайну, щоб принести в жертву та отримати натомість багатства та добрий врожай… Як благала вона їх не кидати її одну в холодному лісі, як плакала та вмовляла, обіцяла служити їм до кінця життя. Але вони пішли. Обмінявши її на своє благополуччя. З ким вони заключили свій договір? Вона того не знала… мабуть, з мертвими духами Самайну.
Але чого духи не роздерли її на шматки та не прикрасили її теплим серцем ялину, як то кажуть, було раніше, коли люди приносили треби осінній ночі?.. Вона не знала й того.
Але Елінор вміла бути вдячною. Вдячною жителям чарівних пагорбів, які не дали їй вмерти від туги та холоду. Які подарували нове життя. Взяли в свою осінню свиту до королеві Меб. Ось вона, золотокоса красуня в пишному срібному платті, їде попереду всіх, веде свою кавалькаду крізь самайнову кришталеву ніч…
Попросити її про ще одну милість? І дивлячись на будиночок, де колись жила з братами та старою матінкою, Елінор хижо посміхнулась та направила коня до королеви.
Вона помститься тим, хто колись заставив її страждати та боятись.
Прийшла їх черга бідувати. Їх черга жахатись привид осінньої ночі. І її – тої, яку кинули вони напризволяще в таку ж темну самайнову ніч.
