Ніч мертвих - Юлія Рудишина

Елінор зловісно посміхнулась і розтанула у пітьмі – кавалькада фейрі немов осіннє листя летіла далі, покидаючи пагорб, де горіло багаття та танцювали дівчата та хлопці, святкуючи неблагий Самайн... Смертні не помітили, що два брати зникли після опівночі, пішли в туманами за співами неблагих істот, що манили їх у вирій чарівництва та страхіть. І вела страхітливих почвар дівчина в зеленому пишному платті, дівчина, так схожа на їх мертву сестру… Куди приведуть стежки Самайну тих, хто колись образив Елінор? Тих, хто віддав її осіннім духам?.. Ніхто не знає того. Але ніколи не повернуться вони до людей, так і будуть блукати серед почвар та жаского осіннього лісу, вічно будуть вони ходити примарами по сутінкам неблагих хащ… Будуть служити осіннім фейрі, будуть виконувати всі їх забаганки, будуть самі полювати на людей в такі самі темні неблагі ночі.

Елінор повернулась до свити королеви та зайняла в ній своє місце. Кавалькада летіла далі, насолоджуючись чарівною осінню.

Раптом на широкій стежинці перед конем королеви Меб опинився чоловік – стомлений та похмурий, з блідим обличчям та в темному одязі… Щось знайоме було в ньому, і Елінор нерішуче наблизилась, торкнувшись підводи свого коня, завмерла по праву руку від повелительки неблагої осені. Та з усмішкою дивилась на відчайдуха та мовчала.

А він… Він указав на неї, Елінор, він кричав щось, благав, він вмовляв та пропонував якісь угоди… навіть хотів залишитись у фейрі замість неї. Але навіщо їй таке спасіння? Елінор злякано подивилась на Меб, прошепотіла:

— Не погоджуйтесь, моя королево!  Не віддавайте мене! Я не хочу знову туди… не хочу!

Чоловік дивився на Елінор, немов знав її колись… немов… сумував за нею? Жадав її?.. В його дивних очах, що ввібрали в себе місячне сяйво цієї чарівної ночі, було щось дивне і щось… неймовірне. Що притягувало Елінор і лякало водночас. Що манило її – немов у проклятий вир безодні. Але страх перед людьми та їх світом – жорстоким та невблаганним – був сильніше.

— Я згодна, але чи зможеш ти впоратись з духами Самайну? – дзвінко розсміялась королева, і інші фрейліни підтримали її сміх, який відлунням покотився по скелям та по-над лісом, лякаючи примар, що ховались від фейрі в печерах та дуплах старих дерев. – Якщо не будеш боятись і вбережеш свою кохану, станете вільні, виберете самі свій шлях, якщо ні… вона навіки залишиться зі мною, а тебе віддам Слуа Ши!

Елінор зблідла, нахилилась ближче до гриви коня, немов хотіла вмовити того втекти, поки не стало запізно. Світ Слуа Ши – мертвий світ. Немає там радості живим, немає там світла. Вічна пітьма царить в старому замку, де живуть мерці та їхні слуги – огидні страшні карлики Червоні Ковпаки…

— Домовились, — тихо відповів чоловік та підійшов до Елінор. І вона не зрозуміла, як так сталось – а вже в його обіймах, а навкруги – тільки зелений чарівний туман, в якому поховались фейрі. Нема нікого, тільки чорні тіні дерев та цей дивакуватий чоловік, якого Елінор колись знала. Але пам’ять її закривав брамою такий самий туман, який коливається навкруги, не дає згадати… І вона хоче втекти, відштовхує цього смільчака, який не побоявсь зупинити кавалькаду фейрі… вона кричить, але крик її не чутно, і чоловік тримає її на руках, притискаючи до себе, і руки його – немов камінні. Не може Елінор вирватися, не може навіть вдарити його – так щільно він притиснув її до грудей. Він нього пахне ожиною та вересом — медвяним, сонячним… пахне літом, спекотним та ягідним… а вона – втілення морозної осені, навіщо йому її неблага пітьма? Адже не лишилось в Елінор нічого людського після того, як згубила вона братів, заманивши їх в канун Самайна до лісу… Не залишилось в ній нічого доброго та світлого!

— Я все одно тебе врятую, — шепоче він, цілуючи її волосся.

— Від чого? – сичить вона змією, намагаючись вирватись знову і знову, і туман чарівний немов дарує їй силу. – Від мене самої?