Ніч мертвих - Юлія Рудишина

Дерек йшов по стежинці між старими ялинками та папороттю, і жаско шелестіло золоте та багряне листя під його чоботями, і вітер шепотів старі казки, і осінь мерехтіла зірками на чорному оксамиті небес... Приколота до плащу конюшина-чотирилисник, хліб в кармані та в руках ніж з заліза  — все те, чого бояться феї, все те, що повинно було захистити від їх злого чарівництва. І ось залишились позаду багаття, біля яких танцювали люди – Дерек навіть бачив там братів своєї Елінор і ледве стримався, щоб не кинути їх у полум’я… але залишилось все позаду, і Дерек опинився у казкових сутінках, де чувся у вітру дзвінкий сміх чарівних істот, де марились між ялинами дівчата в зеленому вбранні, де літали проміж стовбурів та кущів смарагдові яскраві вогники, і здавалось, вони справді ведуть незваного лісового гостя кудись у незнаний світ – то підлітають ближче, то мерехтять наче стурбовано, то перетворюються на його прекрасну Елінор… і примара ця тяжко зітхає, кличе за собою…

Кличе у неблагу осінню ніч Самайна.

Ніч, коли може справдитись що завгодно.

Головне – не злякатися фей та їх забав. На всяк випадок переодягнув Дерек сорочку та плащ навиворіт та пішов у самайнову ніч, яка звабливо кликала його голосами фей.

Серед кущів глоду з червоними ягідками, що здавались рубіновими камінцями, побачив він туманне видіння – немов сиділа там дівчина. Пригледівсь – а в неї ріжки стирчать, а з під-зеленої спідниці з золотим мереживом та вишивкою видніються копитця як у кози. Глейстіг, здогадався Дерек. Фея чарівна.

Вискочила вона і най кружляти з вихором жовтого листя – але не наближалась, боялась людини. Це справді виявилась глейстіг, зелена леді, про яку кажуть, що полюбляє вона людей морочити. Але не дуже вони злі – інколи можуть навіть поклопотатись про стариків чи тварин, що хворіють, і чув Дерек, що його батькам на фермі навіть допомагала одна така істота, а вони замість цього їй молоко давали… Але й розлютити глейстіг легко, невблаганна вона тоді…

— Файно ти танцюєш, мила, — посміхнувся Дерек, — а чи не покажеш мені стежинку до того лісу, де я можу знайти короля Самайну?

— Навіщо тобі він? – ощирилась. – Станцюєш зі мною, вкажу тобі дорогу! А ні – навіки тут залишишся!

Небезпечно було з глейстіг танцювати, ніхто не може витримати такий ритм, захекається, впаде людина, тут фея й вип’є всю його кров! Але не роздумуючи Дерек встромив свого ножа посеред галявинки та піймав незадоволений погляд феї. Тепер він кожного разу, як пройде коло танцю – буде торкатися заліза, і ніякі чари не страшні! І хоч дуже страшно ризикувати життям – але немає іншого виходу.

Гримнула дика нестримана музика. Неблага. Чаруюча. Сповнена жахіть осіннього лісу. І чувся там крик людський. Стогін чийсь… звірине виття… Плакала підмінна вкрадена дитина… І ось бачить Дерек — замість феї скаче між деревами коза з золотими рогами та пекельними очима… І ледь втримався він на ногах від переляку, але підхопивсь і торкнувся ножа. Морок зник – знову танцювала з ним файна дівчина в зеленій сукні… Скільки пройшло часу у дикому танку – того не відав Дерек, але спромігся вхопити глейстіг за руку да дістати горобинову гілочку.

Зашипіла фея. На одній ноті обірвалась чарівна музика. Вищирилась на людину чарівниця та прошепотіла:

— Добре, переміг ти, клятий… Йди ось цією стежиною, — вказала напрям, — як побачиш велетенський ясень, то сховайся й чекай, там спочатку пронесеться дикий гін, а потім буде їхати кавалькада королеви Меб, в її свиті багато людей… може, там й буде та, за ким ти прийшов…

— А звідкіля ти знаєш, що я за кимось прийшов? – здивовано спитав Дерек, відпускаючи фею.

— А ніхто просто так в ніч Самайна не ходить цими стежинками, і мене саму колись вкрали ельфи… тільки нікому було мене врятувати… — хижо посміхнулась зелена леді та щезла в тумані. – Може, тобі й пощастить, чоловіче…