Заміж у покарання - Марія Акулова

Чоловіки тиснуть один одному руки.

Я чую сказане чоловіком:

– Давай, рідним салам від нас передавай.

– Передам, – від брата. Після чого його погляд знову впечатується у мене.

Ледве стримуюсь, щоб не втекти ще далі, але це буде підозріло. Тож усміхаюся.

Усі в кімнаті розуміють, що награно.

– Бувай, Бекіре…

Змахую рукою. Не хочу, щоб підходив. А він реагує на це роздратуванням.

Стискає щелепи, жовна грають...

А не поліз би до мене тоді, цього всього б не було!!!

Кричу всередину. Зовні посміхаюся.

Він теж сумнівається, але врешті все ж робить крок до мене. В черговий раз ігнорує мої бажання.

– До дверей проведи хоч, кариндаш. Я розумію, що за чоловіком-то більше скучила, але й брата можна вшанувати.

Я мовчки терплю, що на моєму лікті стискаються пальці. Сильно. Навіть боляче.

Бекір нас розвертає, я підкоряюся. Не хочу, але чомусь, як і раніше, дозволяю над собою домінувати. Напевно, саме тому холоднішаю від думки, що доведеться з кимось із рідних зустрічатися. Вони зламають мене ще раз. Переконають у тому, що просто раніше за мене розглянули мою ж удачу. Ні чорта при цьому не знаючи про реалії.

Айдар залишається за спиною, тепер я почуваюся вже беззахисною, а Бекір хилиться до скроні і в неї вистрілює тихим:

– Ти б батьків пошкодувала, Айко... Мама місця собі не знаходить. Плаче. Каже, ти її ніколи не вибачиш.

Мене одразу ж починає трясти. Аж до зубів. Я цього не хочу знати. Я не хочу відчувати провини. Не хочу плакати через свою неможливість пробачити. Це навіть не гординя. Я просто не здатна.

– То ти вітання передавай. Скажи, Айка-балам дякує за те, що зламали їй життя.

Бекір говорить зі мною кримськотатарською. Так, ніби це завадить Айдар нас зрозуміти. Ніби він не в курсі, що мене йому продали, не спитавши. Ніби брат мені, як і раніше, ближчий. А я відповідаю в піку йому голосно і не так, як говорили з раннього дитинства, коли між собою і про сокровенне. Будую стіну мовного бар'єру. Зараз хочу зробити багато таких стін.

У відповідь на мою фразу Бекір лається. Стискає лікоть сильніше. Не витримавши, я смикаю руку. Дивлюся на нього застережливо. Не отримую задоволення, але й прогинатися не стану.

– Це ти кашу заварила…

– Ні. Це ти її заварив. А сьорбати мені.

– А хіба не до смаку тобі каша? Так і не скажеш...

Висмикую руку і відступаю. У вухах дзвенить звинувачення.

Повертаюся до Айдар. На душі бридко, але йому я посміхаюся широко і до нудоти не по-справжньому.

Здригаюсь, коли за спиною грюкають двері.

Бекір пішов злий до трясучки. Я теж тепер розбита. Проте розмова з Айдаром вже так сильно не лякає.

Під його поглядом потроху заспокоююсь.

Відчуваю слабкість, хочу сісти. Обводжу поглядом кімнату, натикаюся на той самий диванчик, з якого встав брат.

Не сяду. Там надто пахне туалетною водою, яку я так любила. А тепер це мій страх.

Айдар за старовинною звичкою проходить повз до кулер. Набирає стаканчик води, але не ставить на стіл, а простягає. Я беру.

– Рехмет… – Подякувавши, випиваю залпом. Він повторює.

Прокуророві явно дуже цікаві мої реакції. Не знаю, навіщо, але не відволікається, не відводить погляд.

Коли вимовляє:

– А ти не шкодуєш… – Я навіть у ступор впадаю ненадовго. Хочеться запитати у відповідь, хіба мене пошкодували? Але безглуздо.

Знизую плечима, посміхаюся, хай і очевидно, що він моїй легкості і не вірить. У самого куточка губ так само награно смикаються вгору і знову стають рівними.

– Ви тільки помітили? – Захищаючись, йду до нападу. Але мій апломб не бере прокурора. Він все для себе розуміє за кілька мовчазних секунд. Як саме інтерпретує – я ніколи не дізнаюся.

А коли зморгує, дивиться вже по-новому. Як було спочатку. Начебто просто бавлю.

– Та ні. Важко не помітити. Лагідна така, а потім раз – і спалах.

– А ви не доводьте... – Вимовляю і сама ж лякаюся. Але це всередині. А очей не відводжу. Айдар також.

– Схоже, справді не варто.

Ми розриваємо зоровий контакт одночасно.

Айдар підходить з моїм стаканчиком до кошика для сміття, а я реагую кивком на його тихе:

– Сідай.

Ігнорую диван. Не хочу почуватися жалюгідним, потопаючим в його м'якості дівчиськом, якому життєво важливо прикрити від чоловіка коліна. Зараз промовляю цей опис про себе і справді гидко.

Сідаю на крісло, закидаю ногу на ногу, тканина ковзає вгору, та й добре. Заштовхую глибше сором. Це робити легше, коли в крові вирує адреналін.