Заміж у покарання - Марія Акулова

Розділ 19

Айлін

Айдара не було вдома чотири дні. Його відсутність майже не відчувалася, а повернення нічого не змінило. Дивно було б думати, що саме собою станеться щось, здатне перевернути наші життя з ніг на голову. Хоч як би там було, але щоб перевернути – треба робити.

Це зовсім не в моєму характері і суперечить закладеним вихованням істинам, але я вирішую, що хоча б спробувати мушу.

Тобі не вистачає уваги, Айко-ханим? Хочеш, щоб ви з чоловіком стали ближчими? Дій.

Заштовхай глибше образу за зв'язки з іншими жінками і покажи, що при виконанні низки умов готова до чогось більшого.

Теоретично це звучить не те, щоб жахливо. На практиці... З практикою я ніколи не вгадую.

Про відсутність контактів з Дмитром я Айдарові так і не сказала. Складно уявляю собі це під час розмов, що тривають не більше п'ятнадцяти секунд, на тему: «Привіт, у тебе все добре?».

Як мені сказати? «Так, добре, але заміж ти мене покликав даремно, бо прикривати нема чого»? Ну, дурість же.

Тому Айдар не знає, що моя закоханість до іншого минула. Як і не в курсі, що я примудрилася втріскатись у нього.

Я знову стою біля високого паркану прокуратури. Знову мандражую, але тепер зовсім не так.

Звісно, я не погоджувала свій візит із чоловіком. Це спонтанний сюрприз. Вранці в голові склався план, і я дозволила собі діяти, поки не передумала. Цього разу вже не боюся косих поглядів та недоречних жартів. Лізти до дружини обласного прокурора не посміють. А посміють... Я їм не заздрю.

Ніхто не знає і не дізнається, що у нас із Айдаром все не по-справжньому, що я – його акт благодійності. Для всіх я кохана дружина, глузування з якої коштуватимуть дорого.

Думаю про це і навіть спину сильніше випрямляю.

Руку відтягує крафт-пакет із кількома харчовими контейнерами. Я тільки з дому та на таксі. Гаряче не встигло охолонути. Холодне – нагрітися. Але все зміниться, якщо я за своєю боягузливою звичкою почну навертати кола.

Беру себе до рук і набираю чоловіка.

У нас не такий уже частий телефонний зв'язок. Зазвичай дзвонить мені він, самій робити це якось незручно. Зараз теж, але я переконую себе, що приперлася не просто подивитися на його посмішку. Я взагалі по важливій справі.

– Слухаю, Айлін, – Айдар піднімає слухавку майже відразу і звертається на ім'я. Від того, як звучить його голос, я збиваюся з думки. Даю серцю, що підскочив, наказ заспокоїтися. Дивлюсь на будівлю.

– Привіт! Ти на роботі?

Судячи з паузи, чоловік трохи здивований. А я прошу у Аллаха, щоб не дав відповісти «ні».

– Так. Щось трапилося?

Прикро, звичайно, що він думає про мене тільки як про можливе джерело проблем та неприємностей. Але я зможу із цим жити. В ідеалі – навіть змінити. Але це вже далекі та амбітні плани.

– Ні, просто… Я хотіла з тобою поговорити про дещо…

– Добре, давай увечері. Я планую не пізно.

По грудній клітці розтікається заспокійливе тепло. Я навіть видихаю, хай би й не хотіла, щоб Айдар це почув.

Говорячи, що після повернення з відрядження нічого не змінилася, я зокрема мала на увазі і часті ночівлі поза домом. Вони є. Коли думаю про них – зневіряюся. Потопаю в бруді та непотрібності. Але зненавидіти Айдара не можу. Він надто чесний зі мною. І надто добрий.

– А якщо я зайду ненадовго… До тебе? Я недалеко...

Насправді, я не "недалеко", а спеціально наготувала нову порцію непотрібної домашньої їжі та примчала на таксі. Платила готівкою, щоб ганьбити не так явно.

– "До мене" це куди?

– До прокуратури.

Айдар мовчить, а я переступаю з ноги на ногу. Ось зараз повною мірою усвідомлюю дурість своєї витівки. Він мене розверне. Аллах, він мене розверне...

Чую, як Айдар прокашлюється. Здається, з крісла встає. Його вікна, швидше за все, виходять на цей бік, точно я не пам'ятаю.

Чоловік мовчить у слухавку. Мабуть, дивиться вниз.

Тільки не смійтеся, пане прокуроре... Пошкодуйте...

– Інших сюди силою не затягнеш, а тобі сподобалося, я так розумію.

Насправді, ні. Взагалі не сподобалося. Але як інакше з вами побачитися? Хіба ви даєте мені вибір?

– У мене немає підстав боятися. У мене чоловік – обласний прокурор. Чули, мабуть...

Люблю отримувати його реакцію. Зараз чую, як хмикає у слухавку. І сама усміхаюся, підбадьорююсь…

– Зараз на прохідну скажу зателефонувати. Тільки ножі та вибухівку виклади. Добре, ханим?

– Добре…

Скидаю. З усмішкою дивлюся на екран, даючи чоловікові кілька хвилин на дзвінок на прохідну. Не хочеться стояти в куточку та чекати, коли охороні дадуть розпорядження мене пропустити.

Тут усі теж повинні знати, що Айдар Салманов взяв за дружину гідну дівчину, а не шуганного зайця.