Заміж у покарання - Марія Акулова

В очах звичний блиск. Кінчики моїх пальців поколює передчуття взаємно приємного пікірування. Цікаво, а з іншими він просто спить чи теж жартує, компліменти робить, дивиться уважно?

Звісно, робить і дивиться. Нічого ексклюзивного крім нікаха, Айка, який для нього не такий важливий. Змирись.

– Навіть якось прикро…

Айдар нарешті жартує, але для мене – несподівано. Тепер уже я хмурюся, а він повертається до своєї величезної шафи.

– Яку? – дістає на вибір дві краватки і прикладає по черзі до нехай розстебнутої та прим'ятої, але як і раніше білосніжної сорочки. Темно-синій у дрібну геометричну цятку або бордовий. Складний вибір. Я не знаю.

– Цей, – вказую на бордовий, Айдар киває та починає змотувати. Вибраний мною рулон летить у валізу, синій повертає на місце, а в мене раптом неконтрольований сплеск гордості. То він до мене прислухався? Це я тепер вирішую?

Айко, не дурепа!

– Я один їду. Тебе не кличу, бо не знаю ні свого графіка, ні зайнятості. Ні плани твої...

Після "я один їду" інше я майже не чую. Просто киваю, а в самої камінь із душі.

Я встигла уявити, як буде вдень та вночі з іншого, поки я тут…

Хуууууух.

Коли знову дивлюся на чоловіка, свічуся щастям. Відчуваю це. А ось Айдар, здається, не помічає. Іде у ванну, повертається з парою чохлів (бритва, зубна щітка), які теж летять у валізу.

Про мене Айдар згадує лише через кілька хвилин, за які він встиг зануритися в якесь телефонне листування, а я помилуватися позою. Ноги поставлені досить широко, тканина сорочки натяглася на плечах, голова подана вперед.

Я ніколи не уявляла його без одягу. Надто скромна для цього, але його мужність діє на мене дуже сильно. Мої університетські подруги сказали б, що я його хочу. Напевно, так і є.

— А у тебе як справи? – Айдар запитує у свій телефон, піднявши брови. Тільки тому, що далі погляд піднімається на мене, я переконуюсь – говорить не з мобільним.

На даний момент – добре. Знизую плечима, посміхаюся.

– Думаю, чи може водійське отримати? Теж хотіла б мати можливість сісти та поїхати…

Вимовляю мрійливо, ведучи рукою у повітрі в бік вікна. Насправді не особливо. Але ж щось говорити треба? Якісь цілі мати. Чогось прагнути.

Повертаюся поглядом до Айдара, з трепетом усвідомлюю, що він так і дивився на моє обличчя. Раніше – вилицю, тепер очі.

– А в тебе немає? Звісно, отримай. У житті знадобиться. Якщо захочеш – разом покатаємося…

Він так просто пропонує, що у мене майже навертаються на очі сльози. Айдар знову пірнає в телефон, а я користуюся розривом зорового контакту, щоб перепочити.

Батько з братом завжди ставилися до моїх забаганок інакше. Навіщо? Ти — жінка. Від вас на дорогах одні біди. Потрібно кудись – скажи. Відвеземо.

Я сприймала це як даність. А тепер… Хочу в нього вчитися. Водінню, життю…

– Захочу.

Нахабнію настільки, що озвучую. Щоб Айдар не думав, що не запам'ятаю. Він піднімає очі та хмикає. Про що подумав – навіть не намагаюся вгадати.

— Ти мене покликав просто щоб посиділа? – питаю, коли Айдар, опустившись навпочіпки, закриває валізу.

Запізно усвідомлюю, що могло прозвучати, як претензія. Встигаю і злякатися, і заспокоїтися.

Чоловік не сердиться. Оцінив шпильку.

– Ти – посиділа. Я — помилувався.

Сама нарвалася, Айко. Отримуй. Для нього – просто слова, для тебе – привід виймати собі душу.

– А якщо серйозно, останнім часом ми говоримо мало. Якщо тобі щось потрібно…

Твоя увага.

Моргаю і з посмішкою мотаю головою.

— Ні, все чудово.

Айдар дає мені кілька секунд, щоб додати або передумати, але я не роблю цього.

Встає, піднімає у вертикальне положення валізу, на ручку вішає чохол.

Я також встаю. Здається, збори закінчено.

Хочу вийти зі спальні чоловіка першою, тож поки Айдар дивиться на годинник, я його обходжу.

– Айко, – вигук б'є в потилицю у дверному отворі. Гальмаю по команді, повертаю голову. Зовсім озирнутися складно. Відчуваю жар чоловічого тіла спиною. Дихання – скронею. Тіло реагує миттєво, перетворююсь на розпечений нерв.

– Що? — начебто і відійти треба, і не можу себе змусити. Відчуваю, як по руці від ліктя до зап'ястя ковзають чоловічі пальці.

Господи, що він робить?

Айдар несильно стискає та тягне. Хоче, щоб розвернулася. Підкоряюся.

Витрачаю всю себе на те, щоб не виглядати переляканою. Піднімаю підборіддя, дивлюся у вічі, які зараз – близько-близько. Немає ідеальних людей, я знаю це. І коли ми роздивляємося одне одного з такої відстані, оголюються усі дефекти. Але в Айдарові я їх щиро не бачу. Сила закоханості дуже лякає.