Аліса в країні кохання, або як я закохалась у викладача - Верона Крус

У перервах між зйомками я писала курсову і готувалась до іспитиів, але виходило, відверто дуже погано. У мене апатія до всього, я нічого не хочу. Як сказала Химера: «У тебе емоційне вигорання». А я просто кивнула. Немає сил.

Загалом, ледве пересуваючи ноги, ми повільно йшли порожніми університетськими коридорами. Пари давно закінчилися, але нас з Хім чекала Поліна у кафе через дорогу, ми мали обговорити наш семестровий проєкт з клінічної психології. З відвертим пофігізмом у голосі, я щось відповідала Маші і, тільки звернувши за ріг, завмерла. Спершу я не зрозуміла, що відбувається, але коли прийшло усвідомлення, то земля пішла з-під ніг. Повітря вибило з легень, а ноги підкосилися. Обпершись на стіну, я, як мазохістка, спостерігала за ними.

За Максом та Лізою.

За тим, як вона охоплює пальцями його торс і на носочках тягнеться до його губ. Це був скромний поцілунок, і Макс явно був здивований. Але найголовніше, що він її не відштовхнув, а дозволив. А потім зовсім м'яко провів долонею по її волоссю. Дівча одразу збентежилась, стиснулася, щось пролепетала і кинулася тікати. Гарно грає, стерво.

Вона на мить зустрілася зі мною поглядом, кинувшись до виходу. А потім Макс схопив її за зап'ястя і притяг до себе. На мить її погляд став холодним. Вона подивилася на мене і переможно, посміхнувшись. Курва. Іди - говорив її погляд.

І я пішла.

Зайшовши подалі, я безвольно з'їхала по холодній стіні, намагаючись заспокоїти дихання, але в мене не виходило. Серце билося десь у горлі, через нього було складно вдихнути.Я дивилася на свої тремтячі пальці.

Що за емоції? — раптом пролунало в голові. — «Не смій ревти. Скільки разів тобі повторювати, ти не маєш права бути слабкою». І я згадала— це слова моєї матері. Вперше в житті я вдячна їй.

Зберися.

Хіба ти маленька дівчинка, щоб так убиватись? Це лише поцілунок. Вони просто поцілувалися. Він любить мене, отже, далі не зайде.

А чи любить?

Раптом мені на плече лягла чиясь рука.

— Йдемо до Поліни, там поговоримо, — Марія підхопила мене під руку, допомогла піднятись з підлоги, і повела до виходу. А в мене не було ні сил, ні бажання сперечатись з нею, тому я, як безвольна лялька попрямувала за нею

Кафе зустріло нас затишною тишею; сьогодні тут не було мам з дітьми, але як н зло були тільки парочки, дизайн приміщення був схожий на квартиру бабусі, у якій все пропахло малиновим джемом і пиріжками з яблуком.

— Чого так довго? Я вже встигла замовити какао і наші улюблені цукерки з кокосом, — я сіла так, щоб вдавати, ніби дивлюсь у вікно, але Поліну і Машу було видно. — А що відбувається, чого ви мовчите?

До нас підійшла офіціантка, поставила замовлення на середину столу, та побажавши смачного, тихо пішла. Я ж, зібравшись до купи ще по дорозі у кав’ярню, спокійно взяла свою чашку з какао і відпила, поки дівчата спантеличено переглядались.

— Тільки що, на моїх очах, Максим поцілувався з Лізою.

— Це та Ліза, що… — почала Поля, на що я відповіла:

— Так, це та хвойда, що вдає з себе невинність, яка взяла собі в керівники диплому і практики МОГО Максима.

— Ну може все не так, як могло здатись на перший погляд? Може це вийшло випадково? — почала виправдовувати їх Поліна, з журбою на обличчі. Ну прямо сцена «Це не те що ти подумала», коли жінка побачила свого чоловіка з коханкою в ліжку.

— Поль, що за нісенітниці ти говориш? В сенсі випадково? Вона взяла чмокнула його у губи, зібралась тікати, а він притягнув її до себе і поцілував. Сам. Його ніхто не заставляв під дулом пістолета, він доросла людина, і розуміє що робить. —  відповіла я, схрестивши руки на грудях та подивилась у вікно, на склі якого, були морозні візерунки.

— У цьому житті треба бути настільки сильним, щоб тебе ніколи, жодна ситуація не змогла ні на секунду вибити з колії. У житті треба бути настільки розумним, щоб здалеку бачити брехню та підстави. А ще треба бути дуже мудрим, щоб відрізнити, коли тебе люблять, а коли тобою користуються! — холодний низький голос Химери розрізав повітря, неначе гострим ножем. — Тобі треба або пробачити і боротися за ваше кохання, або відпустити його з Лізою, іншого вибору в тебе немає.

— Питання в іншому, пробачити може ти і пробачиш, але чи зможеш ти не згадувати це йому, при кожній нагоді. Пробачення — це не емоції, це акт волі. Але рана — це емоції. Природа дала нам пам’ять і ми пам’ятаємо добре й погане, травми й захоплення, біль і насолоду. Пробачити — не означає забути. Пробачення — це свобода: і щодо себе, і щодо того, хто зрадив. ­— Поліна відпила з чашки, та продовжила, — Тобі треба поговорити з ним, якщо він зрозумів свою помилку, і готовий змінитись, а ти готова прийти до прощення, то вважай це новим етапом ваших стосунків. Новий рівень, який почнеться з побудови довіри, взаєморозуміння і найголовніше процесом саморозвитку та самопізнання.

— Дякую дівчата, я справді рада, що ви є у мене. Я обіцяю подумати, але мені час йти, — випрямивши спину і вперто піднявши підборіддя, я встала зі стільця, обійняла подруг, та вдягнувши пальто, попрямувала додому.

Чи зможу я його відпустити? Якщо ні, то чи зможу пробачити? Мільйони думок в моїй голові влаштували грандіозну вечірку, поки я їхала в квартиру.

Прийшовши до нашої з ним оселі, я думала, що мені робити далі. Що мені сказати? Як реагувати? Влаштувати істерику - безглуздо, так я ще гірше зроблю. Вибачити — боляче. Розлучатись — не хочеться. Іти тим більше, мені з ним добре і затишно.