Твої не рідні - Ульяна Соболева
Я не знаю, що відчував у той момент, коли приїхав у лікарню. Я відчував, що я - це хтось інший, і я бачу цього когось з боку. Він ставить машину на лікарняному парковці, він швидко збігає сходами, він щось вислуховує від лікарів і навіть відповіді не дає. А я дивлюся на нього з боку і зрозуміти не можу: звідки у нього є сили рухатися, розмовляти і питати про щось. Він же поламаний на частини, і у нього все всередині кровоточить. Мені це видно. А ніхто не помічає цього, хоча і говорять про співчуття і співчувають. Той, інший Єгор, у якого є якісь дивні сили щось робити, рухатися, розмовляти. Він спускається на ліфті в морг.
А я ... я кричу йому, що це помилка, і моєї матері там бути не може. Там холодно і там немає живих ... Вона в палаті. Чому вони не відвели мене до палати? Що я роблю тут, у цьому страшному місці, від якого кров холоне в жилах. Мені щось каже патологоанатом, віддає паперу, веде на впізнання. І та холодна жінка дуже мало нагадує мою маму, я впізнаю її, скоріше, за волоссям, за родимкою на руці. Киваю і знову киваю, і папери в руках тремтять так, що ось-ось випадуть. Я не вірю, що її більше немає. Адже була надія, і їй стало краще, лікарі давали непогані прогнози ...
- Єгоре Олександровичу, так іноді буває: пацієнту стає краще перед тим, як він помирає. Це називається помилковим поліпшенням. Мені дуже шкода. У вас є до мене питання? Будь-які? Я з радістю вам на них відповім. Можу покликати чергову медсестру, вона так само все розповість.
- Їй було боляче?
Чомусь мене жахливо зводило з розуму, що вона могла відчувати біль, а мене не було поруч.
- Швидше за все, ні. Ми вливали їй знеболююче на всякий випадок. На зовнішні подразники вона не реагувала. І пішла дуже тихо, уві сні. Тому, я думаю, що вона зовсім нічого не відчувала в цей момент.
- Добре. Спасибі.
Я зібрався вийти, мені терміново потрібно було залишити це місце, вискочити звідти на повітря, я задихався і не розумів, як смикаю свою краватку крижаними пальцями. Не можу тут знаходитися. Жахливий запах, немов смерть у самому повітрі літає, і відчуття безвиході. Ось тут уже нічого виправити не можна.
- Ельвіра Володимирівна віддасть вам речі вашої мами.
- Так. Добре.
Я його погано чув, смутно, як у тумані і крізь бетонні стіни. Піднявся нагору, забрав пластиковий пакет з якимось жахливим відчуттям, що ось і все, що від неї залишилося. Був чоловік, жив, дихав. Поступив до лікарні зі своїми особистими речами ... і вже не покинув її. Тільки пластиковий пакет. Я вийшов на вулицю. Ні, сліз не було. Точніше, вони були десь глибоко всередині. Вони лилися суцільним потоком, топили мене, карьожили мені душу.Мені здавалося, що я так нічого і не сказав їй ... що навіть у нашу останню зустріч я говорив про що завгодно, тільки не про любов до неї. Я їй дорікав. Я її звинувачував. Більше мені не було чого їй сказати. А тепер уже занадто пізно.
І жахливо гостре хворобливе розуміння, що я шалено сильно любив свою матір. Незважаючи ні на що. Незважаючи на її важкий характер, я обожнював її. Тільки розставання з Анею їй так і не пробачив. Розумів, що вона права, а пробачити так і не зміг.
Підійшов до машини, дістав цигарку, сунув її в рот, запалив і сильно затягнувся. Так сильно, що легені розперло від диму. Закашлявся. Тремтячими пальцями відкрив пакет, який віддала мені медсестра, і гірко посміхнувся - мама у своєму репертуарі, навіть до лікарні взяла косметичку. Вона завжди любила бути доглянутою і красивою. Батько дивився на неї з блиском в очах до самої смерті. І я жодного разу не чув, щоб у нього були інтрижки на стороні. Мама була особливою жінкою з залізним характером, але він її дуже любив. Я поклав на долоню її сережки і обручку. Зціпив сильно так, що золото упилося в шкіру. Ось і все ... залишаються тільки речі. Чіпати і згадувати. Згадувати їх на ній. Косметичку підносити до обличчя, щоб запах відчути. А потім і його не стане.
Увагу привернув її стільниковий. Дістав його з пакета і сховав у кишеню штанів. Поклав сережки і кільце в портмоне, а косметичку акуратно заховав у бардачок.
Додому їхати не хотілося ... Та й навіщо? Бачити обридлу до вовчого виття Олену? Або дивитися на будинок, в якому більше немає рідних осіб? Ця будівля мені більше і будинком не здається. Просто будова, душа якого полягала в людях, що його заселяли. А їх там більше не залишилося. Мені до дикого болю захотілося до Ані. Влягтися десь там, у її ніг, і валятися там побитою, пораненою собакою, тільки щоб зараз не проганяла, просто поруч побула. Мені поруч із нею стане легше. Я точно знав. І в той же час був упевнений, що прожене вона мене ... не до моїх проблем їй ні зараз, ні взагалі. Це я здихав без неї всі ці роки, а вона ... вона, як завжди, горда і незалежна. Вона і без мене жити навчилася. Та й на хер я їй н потрібен зі своїм болем.
Сів за кермо, а в голові пульсує, що вона мені про брата сказала ... Якого біса? Чому я нічого про це не знав. Мої ж повинні були нарити. Або погано рили, або кінці в воду добре хтось сховав. Згадав той день, коли мені фото цього придурка з села привезли. Фото, де він весь поламаний в траві лежить, від болю корчиться. Мені тоді цього було досить. Якщо б сам поїхав, убив би його. Тільки бруднитися об таке убозтво не хотілося. Нічого, я ще з Артема спрошу, якого хрена ніхто не з'ясував - хто такий цей придурок, перш ніж кістки йому ламати.Якщо б тоді дізнався, як учинив би я? Вигнав би її ... або все ж зміг би вислухати. І якщо це не той із села, то хто тоді? З ким вона мене зрадила? Чия дочка Марійка ?! Чому Аня стверджує, що вона моя навіть зараз ... чому, чорт візьми. Адже вона розуміє, що я можу зробити і четвертий тест, і що тоді?