Його жага - Альбіна Яблонська

Каміла

Раніше я думала, що можу покластися лише на Джоша. 

Це він надійний, спокійний, уважний до моїх мрій і ставиться з розумінням до мого внутрішнього світу. Але... Кого я обманюю? Я намагалася видавати бажане за дійсність. Жодного ідеального Джоша ніколи не було. Він виявився міфом із самого початку — щойно з'явився у моєму житті. Насправді жадібний, хитрий і брехливий тип, який скував мене і видав кайдани за свободу. Контрольовану свободу. У тісних рукавицях.

Не дивно, що він найбільше боявся повернення Марса. Він навіть говорити мені про нього не наважувався. Хотів захистити мене від будь-якої інформації, захистити свою "бебі" від будь-якої згадки про цю людину. А той узяв і сам мене знайшов, не питаючи дозволу. 

Протаранив машину, як і все моє життя. Висмикнув мене із салону, забрав із собою. Забрав на руках, ніби рятуючи з вогню. І я не чинила опір. Я була… 

Чесно зізнатися, я була цьому рада. Я була рада відчувати його руки на собі, його погляд на собі. Його подих на собі. І його губи прямо на моїх вустах. Це вдихнуло сили. І нехай я намагалася переконати нас обох, що цим почуттям нема чого робити в реальності... Від долі не втечеш. Я прив'язана до нього невидимою ниткою. І не змогла б це зробити — не набралася б сил покінчити з усім і залишити його одного. 

Я надто хочу бути з Марселем. І надто ревную його до інших. Від самої думки, що він міг би пестити іншу жінку замість мене, хочеться рвати на собі волосся. Мабуть, я егоїстка. Найзвичайніша і найжалюгідніша сука, яка бажає отримувати кохання, навіть якщо розуміє, як низько впала в його очах.

Він кращий за мене. І з цим не посперечатися. І все-таки він зі мною. І не готовий відпустити ні на крок. 

Втім, Марсель із розумінням поставився до візиту в Шервуд. Він пообіцяв, що якщо я хочу там зустрітися з матір'ю важкої дитини, він зачекає на мене тут, у Канзасі. Не заважатиме, не дошкулятиме мені розпитуваннями, як Джош. 

Єдине "але", про яке ми з ним домовилися — це безпека. Якщо ситуація цього вимагатиме, ми поїдемо. Він мене забере та захистить від мого колишнього захисника. Шериф має зв'язки, має навички вистеження та упіймання людей. І хоч мій телефон залишився в машині після аварії, недооцінювати ризики було би безглуздо. 

Мене можуть вистежити.

Сподіваюся, все пройде гладко. Я не затримуватимуся у прикордонному містечку під самою Канадою. Тільки зазирну в будиночок Дороті, у самому центрі Шервуда. Біля старовинної каплиці, як вона сама мені казала. Номер будинку я не пам'ятаю, але впевнена, що знайду за прикметами. Людей тут мало, достатньо спитати у сусідів.

— Ви не підкажете, де будинок Дороті? — поставила я питання літній парі, що сидить на лаві біля скверика. — Має велику сім'ю, дітей дуже багато і…

Чоловік показав рукою без зайвих розмов. Просто вказав на будинок неподалік. І я все зрозуміла без тяганини. 

— Он там її будинок. Дороті вдома. Бачились із нею вранці.

— Дякую, сер.

Я постукала, прокашлялася від хвилювання. Озирнулась на всі боки, навколо ні душі. Порожні прямі вулички, старий потрісканий асфальт. Акуратні білі будиночки, низенькі паркани вздовж газонів. Приємне тихе місце. Нагадувало мій рідний район, але зелені більше. У нас таким не похвалитися. 

Я озирнулась і побачила дерево. Чорне. Висохле дерево. Мене раптом перемкнуло. 

Я його бачила у видіннях. Цей товстий стовбур, ці голі довгі гілки. Дерево наче перебувало в сплячці. А коли повернула голову на будинок, то зловила чітке дежавю. 

Цю картину я бачила раніше. Раніше не знала, що за цим деревом. Але тепер точно знаю — за ним стоїть будинок. Білий красивий будинок з таким же білим парканом. 

Дім Дороті та Роббі. 

— Камілло? — Двері відчинилися, на порозі з'явилася жінка за сорок. Худорлява, зі світлим кучерявим волоссям, зібраним у пучок. — Камілла Фінчер — це ж ви?

— А ви Дороті? Адже так?

— Так, це я… — посміхалася господиня ошатного будинку. — Прошу вас, проходьте. Ви навіть не уявляєте, як сильно я вам рада. Вже й не вірилося, що ви нас відвідаєте… Коли Роббі сказав мені про батька — що йому лишилося жити лише місяць — я одразу зрозуміла, що ви зможете допомогти. Адже ви, напевно, знаєте, як уникнути подібних прокльонів. Правильно ж? — запитувала Дороті, поки я озиралася в пошуках дитини. 

Відчувала її присутність. Дуже дивне, незнайоме мені відчуття. Раніше я таке відчувала лише біля Марса. А це… Щось дивне. Марсель ніби поряд. Сподіваюся, він не приїхав за мною і не стоїть за рогом.

— Що, перепрошую? Я не чула, замислилась. 

— Тяжко добиралися? Мабуть, мало спали, втомились після дороги? Можу зробити кави. Бажаєте випічки? Моя старша дочка напекла печива з шоколадом, я миттю. Присядьте на диван. Не треба роззуватися.

Дороті зникла на кухні. Я думала сісти, але після поїздки так насиділася, що вигляд подушки під п'яту точку викликав негатив. Кинувши пальто на диван, я почала оглядати будинок, придивлятися до старих фотографій. Їх тут було дуже багато. Були дівчатка та хлопчики різного віку. Хлопець у формі солдата. Дівчина з медалями на шиї. Близнюки на пляжі будують величезний замок із піску. Були навіть окремі фото домашніх тварин. 

Але хлопчика з розповідей Дороті з ходу не знайшла. Принаймні я намагалася розглянути його образ у дюжині дитячих облич. Але нічого не сталося. Там його не було. Це все не він, не Роббі. Хоча його присутність тут очевидна.

— Кава буде за кілька хвилин! — долинало до мене з кухні. — І нова партія печива!

Я залишила вітальню, піднялася нагору сходами. 

В одній із кімнат було чутно дитячий голос. Хтось співав мотив знайомої пісні. Не могла згадати, про що вона і хто співає, але була повністю впевнена, що чула раніше ці звуки.

Двері відчинилися — до мене вийшла дитина. Маленький хлопчик дошкільного віку. Він затих, уже не співав свою пісеньку. Тільки дивився на мене своїми темними очима. Дуже темними, майже чорними, як вугілля. І ми мовчали.