Його жага - Альбіна Яблонська

Камілла

Мене привезли прямо до Марселя.

Здавалося, всі дороги північних штатів вели до його лігва — популярного нічного клубу. Сам він мені пояснив, що тут неподалік розташована в'язниця, де йому довелося відбувати покарання. За злочин, якого він не робив. Зате тепер Марса знали як незламного керівника ОЗУ. Він був суворий, авторитетний. Його боялися та поважали. А незабаром я сама переконалася, що всі ці деталі — вони невипадкові. У певний момент усі ниточки сплелися і вишикувалися в один міцний зв'язок. 

Навіть той факт, що на Півночі працювала його банда. Банда Марселя Дробінскі. 

— Кем, — зустрів він мене біля машини, — з тобою все гаразд? Як ти? 

— Я… — мотала я головою, намагаючись переварити побачене в Шервуді. — Зі мною щось дивне відбувається. 

Я поклала свої долоні йому на обличчя і почала досліджувати риси Марселя із заплющеними очима. Все лише підтверджувалось. З кожним таким прозрінням усі аргументи проти танули, як сніг на сонці. Але з кожною сніжинкою, що розтанула, танула і впевненість, що я при тямі. Тому що це не може бути правдою. 

Таке відчуття, що я з'їхала з розуму і втратила зв'язок з реальністю остаточно. Невже я будую ілюзії і бачу те, чого насправді немає в природі?

— Що ти робиш? — здивувався Марс, погладжуючи мої руки на своєму обличчі. — З тобою все добре?

— Боже, ти не повіриш… 

— Не повірю у що?

— Якщо я тобі зізнаюся. Якщо я тобі скажу, про що думаю. Що я відчуваю. 

— Тоді краще сказати це зараз. Тому що часу нема. Ми поспішаємо. 

— Куди? — підняла я повіки і почала вивчати його чорні очі. Від цього погляду я знову ставила собі запитання, на які боялася відповідати. Все це неможливо… Чи реально? — Тому ти за мною прислав машину? Щось відбулося? Щось важливе?

— Тобі туди не можна повертатись, мала. У Шервуді тебе вже пасуть лягаві. Сама знаєш, хто ініціатор. 

— Послухай, щодо Шервуда та моєї поїздки… — намагалася я якось пояснити Марселю, з чим зіткнулася. — Ти ж пам'ятаєш, що я казала тобі про дитину?

— Саме тому я по тебе і послав.

Марс надягнув на голову тканинну маску-балаклаву і посадив мене в машину. Я не розуміла, що відбувається, звідки такий поспіх і чому у всіх на обличчях маски. Що ми будемо робити? Має бути наліт? Але як це може бути пов'язане з моїм нещасним хлопчиком? 

— Мені знову кудись їхати?

— Ми їдемо на справу, Кем.

— Що? Ні. На яку ще справу?

— Ось. — Він простяг мені пістолет. — Тобі доведеться дещо зробити сьогодні. 

— Я нікого не вбиватиму. 

— Ти ж хотіла, щоб я вибачив тебе?

— Так, звичайно. Але...

— Ну от і чудово. Якщо хочеш вимолити прощення — прикінчи одного виродка. Він на те заслуговує. Крапка.

— Що? Господи... — дивилась я на пістолет у руці. 

А Марс надягав мені на голову таку саму чорну балаклаву. 

— Тебе не повинні впізнати. Працюємо під маскуванням. Жодних імен та прізвищ. Жодної пощади. Приїжджаємо та заходимо до будинку. Ти зводиш курок і стріляєш прямо в лоба тому, хто жити не має права. Все зрозуміла?

— Я не зможу. 

— Ти зможеш. Один постріл — я тебе пробачив і більше ніколи не дорікну за зраду. Ти ж не хочеш жити з цим прокляттям вічно? 

— Я не хочу бути вбивцею.

— Що гірше, — питав Марсель, обертаючи кермо, — тавро безіменного вбивці чи клеймо всім відомого зрадника? 

Я знову глянула на зброю в руках. Тяжку, холодну, зловісну. Цей торг із долею був жахливий до останньої деталі. 

— А якщо я не зможу? Я ніколи не стріляла в людину.

— Це брехня. У мене ти стріляла. Тільки набоїв у барабані не було. Уперед. Це твій борг. І я раджу його повернути. 

Ми під'їхали до будівлі, я вийшла разом із рештою. Люди Марса звірили координати, номер будинку, вулицю. Все збігалося. 

— Це тут, Марсель, — підтвердив дехто з команди. 

Марс кивнув, і та людина з розмаху висадила вхідні двері ногою. 

Все відбувалося так швидко, що мені доводилося бігти за іншими. Я боялася, нервувала, балаклава щипала обличчя. Було дуже жарко від хвилювання. Я задихалася, ніби ці двадцять кроків виявились марафоном на шляху до вершини незвіданого. Куди він мене привіз, навіщо жене вперед і вимагає стати злочинцем? Це образа, бажання все ж таки поквитатися, щоб потім це не спливало між нами у сварках?

Якщо так, то я згодна піти на крайнощі. Напевно. 

Поки що я не впевнена, що зможу це зробити. Нещодавно мені хотілося вбити Марселя, але це інше. Там я люто ненавиділа його за те, що він любив мене. І змусив любити його самого, хоча це завдавало болю. Неймовірний біль. 

А який біль мені завдав господар такого затишного будинку? Де я взагалі? Які можуть бути рахунки з людиною у звичайному будинку?

— Лежати! — крикнув Марс. 

І коли банда розступилася, щоб дати мені підійти ближче, я побачила чоловіка на підлозі. Звичайного домосіда у розбитих окулярах. Він не був схожий на злочинця або поліцейського. Скоріше на бухгалтера чи нотаріуса, якогось аналітика, звичайного офісного клерка. Невже я мушу його вбити? Я не зможу. 

— Це він?

— Ти знаєш, що робити. Сюди, — показував Марсель вказівним пальцем на місце між бровами. Він тицьнув пальцем у чоло тому чоловікові і вимагав дії. — Пристав пістолет і натисни на гачок.