Його жага - Альбіна Яблонська

Камілла

Всі довкола завмерли. Чекали на мій вихід. А я стояла з тремтячим у невмілих руках пістолетом. І дивилася через прорізи в масці на цього смертника. Він не був схожий на того, що провинився в чомусь. Звичайний сім'янин з обручкою на пальці. Як я можу це зробити?

— Я не впевнена, що зможу. 

— Ти зможеш, — заявив Марсель і силою придавив мій ствол до лоба того нещасного. — Стріляй!

Я дивилася в очі чоловікові і думала, що він мені когось нагадав. Я могла його десь бачити. Тільки де? У пам'яті щось проскочило. І це окуляри. Я їх бачила десь. Тільки якщо окуляри, то й решту обличчя. Чому так? Може, мені здалося?

Чоловік помітив, що я сумніваюся, і почав благати про помилування:

— Будь ласка, не треба! Благаю! В мене сім'я! Дружина та діти! Я звичайний лікар! Пожалійте, дівчино! Я ж бачу — ви гарна людина! Я не розумію, що відбувається і не знаю всіх цих людей! Я не знаю вас, але це й на краще — я нікому не розповім, що ви були тут! Я скажу поліції правду — що ви всі були в масках! Якщо хочете грошей, вони в сейфі за картиною! Цифрова комбінація: чотири, шість…

— Стули пельку! — гаркнув Марс і вдарив незнайомця ногою. — Ми сюди не за баблом приїхали, падло!

— А навіщо ж тоді?! — не розумів чоловік. 

— За справедливістю, — відповів Марсель і кинув на мене промовистий погляд. — Роби свою справу — і йдемо, поки копи не налетіли. Стріляй. 

Я звела курок і несміливо націлила ствола на незнайомця. Він плакав, звивався під прицілом, не хотів помирати. Не хотів ставати для мене бойовим хрещенням. Предметом підношення Марсу. Я не розуміла, що кою. Він просив — я виконувала. Так само як і з Джошем. То яка тоді різниця? Він казав, що я можу робити, що хочу. Як я можу вірити своєму партнерові, якщо наші стосунки почалися з примусу? 

Не хочу. Не буду. Досить.

— Ні! — крикнула я і стягла з себе маску. — Я не робитиму цього! Не буду, зрозуміло?! Це не входило до моїх планів, Марсе! І якщо ти так хочеш це зробити, то…

— А я ж вас знаю! — раптом пролунало від того лікаря. Якого я мала стратити при всіх. — Я вас упізнав, адже це ви, так?!

— Не зрозуміла. — У мене перед очима знову промайнули окуляри. Ці окуляри, які тепер розбиті. Решту я не бачила через маску. Але це була не бандитська маска, а медична марлева пов'язка лікаря. Маска медика. — Ми бачилися з вами раніше?

— Я приймав у вас пологи! Я вас пам'ятаю! Ви… вас звуть Камілла Фінчер, а ваш чоловік — шериф із Техасу! Я все згадав!

Я нарешті згадала очі того чоловіка. І голос. Він говорив мені постійно одну і ту ж фразу: "Тужся". 

"Тужся, Камілло. Тужся. Тужся. Повинно вийти. Все добре, малюк у порядку. Тужся… Тужся… тужся…"

Я сповзла по стіні, опустивши погляд на підлогу. Мене наче вирубали аперкотом. Я провалилась у прострацію. Чула тільки крики того виродка в окулярах. І відчувала холод пістолета у долоні. 

А потім я повернулася до тями. Підняла револьвер і приставила дуло саме туди, куди показував Марсель. Прямо між бровами.

— Якщо то правда і це ти приймав у мене пологи, виблядок… То в мене до тебе одне питання. — Я натиснула на рукоятку так сильно, що йому довелося притиснути потилицю до стіни. Я була готова вистрілити. По справжньому. — Чому мій син загинув?

На той момент мене пронизала страшна агресія. Всього секундою раніше я була готова віддати все, аби не вбивати сторонню мені людину. А тепер я дивилася на нього як на чисте зло. Тому що хто, якщо не цей акушер, був винен у смерті дитини? Моєї дитини.

— Будь ласка, послухайте… — панікував той лікар. Він зрозумів, що я вже не та, що була п'ять хвилин тому. Слова про пологи пробудили в мені звіра. Убита горем мати була готова вбивати будь-кого, хто схожий на вбивцю її сина. — Я нічого не розумію!

— Все ти розумієш, мерзото! Плід був здоровим, я перевірялася купу разів — і всі аналізи показували хороші результати! У мене повинен був народитися здоровий малюк нормальної ваги, а натомість мені сказали, що плід загинув! Він помер! І я всі ці роки звинувачувала себе, хоч у цьому не було логіки! Звинувачувати треба якраз тебе — таких, як ти! Для вас це ще один випадок, просто плід загинув! Породіль багато! — кричала я, втискаючи пістолет у лікаря. — Всяке буває! У когось все гладко, а у когось дитина не вижила! Так, курво — оце ти подумав того дня?! "В житті всяке буває"?!

— Ні! — заперечував акушер. — Все було не так! Зовсім не так!

— Ось тільки моє життя закінчилося того дня! І весь цей час я мріяла поставити тобі запитання… — Я схилилася до самого вуха лікаря і ще раз спитала: — Чому ти дозволив йому померти? Може, мені й тебе відправити на той світ?

Я обійняла пістолет обома руками, щоб зап'ястя не здригнулося. Тримала ствола прямо навпроти чола людини, відповідальної за найстрашніше — за позбавлення мене звичайного щастя материнства. Якби він нормально виконував свою роботу, нічого такого не сталося б. А тепер йому важко навіть визнати свою провину — стоїть переді мною на колінах і плаче, як ганчірка. 

Але я вже не ганчірка. 

Усі дивляться на мою готовність вистрілити. Думаю, саме цього вимагав Марсель. Він жадав рішучості вбити — будь ласка. Достатньо правильної мотивації. Хороший мотиватор творить чудеса. Хоча мізки по стіні — аж ніяк не диво. Це все, що я ще могла зробити в ім'я свого сина.

Нехай буде так. Одне життя за інше…

— Але ж дитина не загинула!