Його жага - Альбіна Яблонська

Каміла

З поліцейських рядів виділився Джош. Він наближався до нас із дробовиком у руках і тримав на мушці Марса. Але той і не збирався піднімати руки вгору. Він затулив мене та сина своїм тілом, став як надійна перешкода між минулим та сьогоденням. Він не хотів дозволити моєму колишньому все зруйнувати, як той зробив ще до народження Роббі.

— Ну що, герой, — тримали Марса на мушці, — настав час подихати! Але ти ще можеш здатися, щоб зберегти свою смердючу душонку!

— У мене вона хоч є, падло. Ти свою душу давно обміняв на шерифські погони. 

— Та що ти кажеш… Мені начхати на тебе! Відійшов від них! Швидко! У тебе немає шансів — ти один, а нас десять! Здавайся і не корч із себе Рембо!

Я не витримала і подалася до Джоша на рожен.

— На твоєму місці, Фінчер, я би мовчала!

— Кем, давай мені руку — відвезу тебе додому.

— Я не хочу до твого дому! Моє місце тут — поряд із Марсом та Роббі!

— Роббі? — посміхнувся мерзотник, якого я по дурості називала раніше чоловіком. — Який ще Роббі? Цей вишкребок у тебе на руках?

— Цей хлопчик — мій рідний син! — вигукнула я голосно, щоб це усі почули. І Дороті з її чоловіком. І більшість поліцейських навколо. Всі. І насамперед сам Джош — для нього це теж було сюрпризом. 

— Твій що?

— Який же ти виродок, Джош! Ти справді думав, що зі мною можна так грати?! Вирішив, що якщо я вагітна від Марса, то ти можеш просто взяти і відібрати у мене дитину, щоб вона тебе не дратувала своїм існуванням?! Тебе просто дратував той факт, що я якось пов'язана зі своїм зведеним братом навіть після його ув'язнення! ТАК! — репетувала я, приймаючи себе справжню. — Я ЗАКОХАЛАСЬ У СВОГО ЗВЕДЕНОГО БРАТА! І Я ДОСІ ЙОГО ЛЮБЛЮ!

У Дороті щелепа відвисла від почутого:

— Божечко правий… Який жах…

— Те, що ти називаєш коханням, Камілло, — доводив мені Фінчер, — це ніяке не кохання! Це сором і ганьба для всієї родини! І якби не я, то тебе б ніхто при здоровому глузді не розглядав як…

— А ось тебе я ніколи не кохала!

Тепер у Джоша збився подих. 

Такі прості слова змусили його відступити. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але звуку не було. Йому було соромно, що колеги все це спостерігають. У таких обставинах шериф не виглядав крутим. Він був схожим на… чмо. Реальний шмат старого, нікому непотрібного лайна. 

Невдаха.

— Даю тобі останній шанс усе зам'яти, Камілло…

— Ти погрожував мені, шантажував мене, змушуючи підписати звинувачення проти Марселя Дробінскі! Нехай усі почують, який ти чесний та порядний коп! Ти забрав у мене кохану людину, загнав мене в глухий кут, оточив мене парканом, щоб я не втекла! Ти мучив мене в чотирьох стінах! Але й цього тобі здалося мало — ти забрав у мене ще й сина! — репетувала я як сама не своя. А Джош усе слухав із кам'яним обличчям. Він просто чекав, поки я закінчу. А потім все буде так, як вирішив він сам. Ні кроку убік, бо розстріл. — Ти збрехав мені про смерть дитини! Жалюгідний виродок! Ти кинув мого рідного сина до інтернату, ніби він чужий! А він не чужий! Я тебе ненавиджу, Джоше Фінчер! НЕ-НА-ВИД-ЖУ! 

— Ти закінчила?

— І вся ця брехня, весь цей біль був лише за те, що я любила Марса і люблю його досі! А тебе ніколи не любила! Саме це тобі й не давало спокою! — продовжувала я бити його правдою в найболючіші точки. — Тому що я була холодна з тобою, вдавала паралізовану від психічних проблем, хоча насправді я просто не хотіла тебе! Ніколи! Ти мене ніколи не збуджував як чоловік, ти мені був чужий! І я тебе, — повторила я вже вкотре, — ніколи… не… кохала. І тобі не зрозуміти зараз те, що я відчуваю.

— Кінчай уже цирк, бебі. Віддай малого, відійди від бандита і марш до мене в машину. А то я довго нянькатись не стану. 

— Хочеш запроторити мене за ґрати, як Марселя — закривай! Давай, чого ти чекаєш?! Хочеш стріляти в мене — камон, шерифе! Вбий мене! Прикінчи! Зроби це у дитини на очах! Нехай він знає, яка сволота — Джош, хай йому грець, Фінчер! Він набагато гірший за Марселя Дробінскі, який лише слухав своє серце і робив так, як воно йому наказувало… 

І Дороті, і її наляканим сусідам, та й самому шерифу, на якого я витратила найкращі роки свого життя — всім їм здавалося, що ми приречені. Що нас посадять чи застрелять. А Роббі знову потрапить до дитячого будинку. 

Ось тільки я знала секрет того, що відбувається. Треба було просто зволікати. Ось я й дала волю словам. Вимовила наболіле, змусила Фінчера відчути сором. А тепер…

Тепер настав час йти. Тут нам робити нічого.

— Кидайте стволи, мусорня, — сказав Марсель і націлив на Джоша пістолет. Він відійшов від нас із дитиною. Але був упевнений у позиції. Адже бандитський ствол був не тільки в нього. — Хлопці, заберіть ці пукалки! Обережно, щоб нічого не стрельнуло! 

Підмога встигла. 

Поліція оточила нас, а угруповання Марселя оточило їх. І людей у ​​банді Дробінскі було більше. Набагато більше. Копам нічого не залишалося, окрім як здатися. Ніхто не наважився чинити опір — усі кинули зброю на землю, опустилися на коліна, дозволили бандитам заволодіти ситуацією.

Не став винятком і Джош. 

Марс підійшов до нього і з розмаху дав по пиці. Врізав так сильно, що шериф закашлявся. Впевнена, якби тут не було сина, він би продовжив це робити. Марсель перетворив би ворога на котлету. Але він навіть зараз був більш людяний, ніж мій законний чоловік. 

— Даремно я тебе пощадив, — казав батько моєї єдиної дитини. — Треба було пристрелити, як собаку. Але тепер я цього не зроблю. Не тут. Не на очах у сина. — Марс схопив його за комір і підняв з землі так високо, що Джош почав хрипіти. — Забудь про неї. Ти її не вартий. Вона тебе ніколи не любила... А тепер ми йдемо. Я забираю сина та Каміллу. Вони будуть зі мною, — промовляв Марсель свою частину угоди. Це було дуже важливо. Краще Фінчеру прислухатися і не забути її умов. — А якщо ти чи твої дружки спробують наблизитися до нас хоча б на ярд — я не чекатиму. Я вистрілю першим і вб'ю будь-кого, хто захоче знову відібрати в мене мою мрію.