Його жага - Альбіна Яблонська

Марсель

— Прошу, повернися до мене! Мала, розвернись до мене обличчям і зроби крок назад!

— Надто пізно, Марс… Це буде переслідувати мене все життя. Це почуття провини за смерть нашого малюка — воно отруюватиме життя і мені, і оточуючим, я так не зможу!

— Мала, я буду поряд!

— Ні, ти не витримаєш цього, перестань! Навіщо це тобі?!

— Я буду поруч, хоч би як ти себе почувала! 

— Перестань мене заспокоювати, ти все одно мене не пробачиш! Особливо після того, що дізнався про дитину!

Вона повторювала те саме. Намагалася переконати мене, що я неправий. Що я дурень і тримаюся за щось зайве у цьому світі. Але правда була в тому, що крім неї у цьому світі в мене нікого не залишилося. Нікого такого, кому б я хотів віддати любов. Заради кого готовий здохнути. Заради кого готовий жити аж до старості. 

— Мала, ми можемо поїхати куди захочеш! Можемо налагодити новий бізнес! — називав я цілком реальні сценарії. Таких варіантів у нас ціле море. — Ти можеш управляти моїми справами, стати адміністратором мого клубу! 

— Не треба, прошу! — відбивалася Камілла від кожної моєї пропозиції. — Я не хочу, щоб ти витрачав своє життя на таку нікчему, як я! Це просто помилка!

Вона мене не слухала, затуляла руками вуха. А я все перекрикував вітер і називав безглузді варіанти.

— Хочеш, я куплю тобі довбаний салон краси?! Або фітнес-клуб! Або... чортів бутік з європейськими шмотками від крутих брендів!

Але вона закрилася від мене муром. Не слухала, не дивилася на мене, не давала підійти ближче. Здавалося, що все йде коту під хвіст. Мені вже навіть не вірилося, що вийде її переконати. Але які варіанти? Я не міг просто покинути її. 

Боротимуся до останнього, хай йому грець!

— Просто залиш мене одну!

Я згадав, як побачив її з квітами в руках. У тій крамниці з купою троянд та іншої рослинності. Яка вона була красива і радісна серед бутонів, ароматів. Їй точно подобалося там бути. Якби я був супермен, я б узяв і забрав її туди — дав у руки оберемок троянд і заспокоїв свою Кем. 

— Та хоч і магазинчик квітів, як "Троянди Міранди"!

Це було останнім, що спало мені на думку. Цей магазин. Безглузда, банальна крамничка, яка не приносить ніякого заробітку, але може розслабити її нерви. Якщо вона знову посміхатиметься, нюхаючи квіти — нехай так і буде. 

Кем озирнулася, прибрала руки від вух. Подивилась на мене.

— Що ти сказав?

— Я сказав… що ти можеш займатися чим захочеш. Хоч і троянди продавати.

— "Троянди Міранди"...

— Так. "Троянди Міранди". Ти пам'ятаєш ту місцину? Ми там… — підходив я ближче до огорожі, відчуваючи ініціативу, — ми там зустрілися з тобою. Ти пам'ятаєш? 

— Троянди Міранди, — повторила Камілла, опустивши очі. 

Наче щось згадала. Щось важливе. 

— Ти згодна, мала? Хочеш квіткову крамницю?

— У господині того магазину теж померла дитина. 

— Серйозно?

— Мені її сестра розповідала. Дорогою сюди. Я з нею випадково в автобусі перетнулася. І вона мені розповіла цю історію. 

— Ну ось бачиш… Людина знайшла себе у приємному. В торгівлі. У бізнесі.

— Справа не в бізнесі, Марсе. Ти не зрозумів. 

— А в чому ж тоді, мала? — протягнув я їй руку. — У чому тоді справа?

І вона зробила крок. Щоб повиснути у мене на шиї. Плакала та говорила щось дивне. 

— Справа не в трояндах, а в людині поряд... Пробач мені, будь ласка. Пробач, якщо зможеш… Пробач…

— Досить уже вибачатися. Якось забудеться. Адже час лікує. От і вилікуюсь. Чш…

— Я дуже хочу, щоб усе повернулося назад. 

— Хочеш знову до Джоша? — поставив я безглузде питання, щоб вона похитала головою. 

— Ні, не хочу. Хочу бути з тобою. І щоб ти мене пробачив.

— Я теж, мала. Теж хочу бути з тобою. 

— Навіть якщо я ненормальна?

— Ти класна.

Вона підвела голову, щоб роздивитись моє обличчя. 

— Ти знущаєшся, Марсель? У чому я класна? 

— У всьому.

— Це не так. Я… — витирала вона сльози крижаними пальцями, — я дивна. Мені сняться кошмари та видіння. Деколи я не можу зрозуміти, де реальність, а де сон. 

— Який жах, — хитав я головою. — Щось іще? Щось таке, про що я не знаю?

— Ще страждаю моторошним лунатизмом — можу встати посеред ночі і піти кудись босоніж вулицею. Якось я так підвелася і дійшла до сусіднього міста. Джош знайшов мене далеко від дому. А коли спитав, що сталося, то я відповіла питанням на питання. Я запитала його: "Що я тут роблю? Навіщо він привіз мене до цього місця в одній піжамі?" — Я її слухав і міцно обіймав, зігріваючи своїм тілом. Усі ці розповіді анітрохи не лякали. Я й сам трохи псих. А про загони цієї дівчинки знаю давно. Була б інша така — було б нецікаво. — Часом я сама себе лякаю, Марсе. 

— Мене буде важко налякати, мала. Я сам кого хочеш налякаю… Але не тебе, — додав я, дивлячись у ці карі очі без жалю. — Тебе я лякати не хочу. Хочу, щоб ми були разом, як раніше. Як мало статися. І якщо ти захочеш, ми можемо спробувати знову… Я про дитину… Тільки якщо ти сама того захочеш. 

Камілла тремтіла від холоду, але тільки тепер нарешті притиснулася до мене досить щільно, щоб я зміг її втримати і повів з цього даху безповоротно. 

— Дякую, Марс. Я подумаю над цим. Але поки що я занадто виснажена для такого.

— Я розумію. Це лише пропозиція. От і все. Просто щоб ти знала, я не проти. 

— Мені важко змиритися з тим, що наш син мертвий. Я наче відмовляюся в це вірити. Розумію, що це параноя, але… 

— Ні, не параноя, — гладив я Каміллу по голові. — Я з тобою згоден. Ми маємо з'ясувати, що сталося. 

— Вважаєш, це правильно?

— Я про все подбаю. І знайду його могилу. 

— Це можливо? — підвела вона очі з надією у погляді. 

І я обнадіяв:

— У нашому світі все можливо, Кем. Абсолютно все.