Шовкопряд - Джоан Роулінг

За столом запала мовчанка, і Страйк вирішив її не порушувати. Він був упевнений, що Елізабет Тассел погодилася на цю зустріч — і просила про попередню — зі своїх власних причин, і хотів почути, з яких. Тож Страйк їв свою рибу і чекав.

— Поліція питала мене,— нарешті сказала вона, коли він майже доїв,— чи Оуен мене не шантажував.

— Правда? — спитав Страйк.

У ресторані навколо точилася балачка й стукотіли ножі й виделки; надворі густо падав сніг. Знову мав місце феномен, про який Страйк розповідав Робін: підозрюваний бажав пояснити свої дії, побоюючись, що першого разу міг щось недомовити.

— Вони звернули увагу на чималі суми грошей, які за ці роки переходили з мого рахунку на рахунок Оуена,— сказала Елізабет.

Страйк мовчав; той факт, що вона оплачувала готельні рахунки Квайна, вразив його ще минулого разу.

— Як гадаєте, чим, на їхню думку, він міг мене шантажувати? — спитала вона, скрививши червоні губи.— У професійній діяльності я дотримуюся ретельної чесності. Особистого життя не маю. Я просто уособлення безневинної старої діви, хіба ні?

Страйк, який не знав, як відповісти на це питання, не образивши тим чи інакшим чином, промовчав.

— Це почалося, коли народилася Орландо,— сказала Елізабет.— Оуен примудрився витратити всі гроші, які мав, Леонора протягом двох тижнів після пологів лежала у відділенні інтенсивної терапії, а Майкл до всіх і кожного волав, що Оуен убив його дружину. Оуен став парією. Ні він, ні Леонора не мали близьких. Я позичила йому гроші — як другу,— щоб купив речі для дитини. Тоді дала гроші на заставу, щоб зміг придбати більший будинок. Потім давала гроші на спеціалістів для Орландо, коли стало зрозуміло, що розвиток дитини іде не так, як мав би, на лікарів для неї. Я навіть не зрозуміла, коли перетворилася на персональний банк для родини. Щоразу як надходили відсотки з книжок, Оуен метушився і казав, що все віддасть, й іноді таки віддавав кілька тисяч. У глибині душі,— додала агентка клекотючим голосом,— Оуен був дорослою дитиною, іноді чарівною, іноді нестерпною. Він був безвідповідальний, імпульсивний, абсолютно безсовісний, але також дотепний, сповнений ентузіазму, чарівливий. У ньому було щось жалісне, якась комічна вразливість, тож хай як би погано він вчиняв, його хотілося захистити. Це відчував Джері Вальдгрейв. Це відчували жінки. І я теж відчувала. І, правду кажучи, я все сподівалася — навіть вірила, що він напише другий «Гріх Гобарта». Завжди було щось таке — у кожній з його страшних книжок,— що не виходило повністю махнути на нього рукою.

Офіціант прийшов забрати посуд. Елізабет відмахнулася від його ввічливого питання, чи було щось не так з її супом, і попросила каву. Страйк погодився почитати про десерти.

— Але Орландо мила,— хрипко додала Елізабет.— Орландо дуже мила.

— Так... Вона, здається, думає,— сказав Страйк, уважно стежачи за нею,— що бачила, як ви нещодавно заходили до кабінету Квайна, поки Леонора була у вбиральні.

Здавалося, Елізабет не чекала на таке питання — і воно їй, вочевидь, не сподобалося.

— Вона дійсно таке бачила?

Елізабет сьорбнула ще води, завагалася, а тоді сказала:

— Гадаю, будь-хто з персонажів «Бомбікса Морі», отримавши нагоду подивитися, чи немає про нього ще якоїсь бридоти в чернетках, не відмовився б скористатися нею.

— Щось знайшли?

— Ні,— відповіла вона,— бо там був розгардіяш. Я одразу зрозуміла, що шукати доведеться дуже довго, і,— тут Елізабет зухвало задерла підборіддя,— кажучи відверто, я не хотіла лишити відбитки. Тож я пішла так само швидко, як і зайшла. Це був імпульсивний вчинок — і мабуть, ниций.

Схоже було, що вона сказала все, що збиралася сказати. Страйк замовив крамбл з яблуками й полуницею і перебрав ініціативу на себе.

— Зі мною хоче зустрітися Денієл Чард,— повідомив він. Чорні, мов маслини, очі витріщилися від подиву.

— Нащо?

— Не знаю. Якщо все не завалить снігом, я завтра поїду до нього в Девон. Але до того, як зустрінуся з ним, я хотів дізнатися, чому в «Бомбіксі Морі» його зображено вбивцею білявого юнака.

— Я не дам вам ключа до тієї брудної книжки,— відказала Елізабет, до якої повернулися давні агресивність та підозрілість.— Ні. Нізащо.

— Шкода,— відповів Страйк,— бо люди всяке говорять.

— Схоже, що я на додачу до вже зробленої помилки — коли я відправила той рукопис у світ — захочу ще й пліткувати про нього?

— Я потайний,— запевнив її Страйк.— Ніхто не дізнається, де я дістав цю інформацію.

Але Елізабет просто люто дивилася до нього, холодна й нечуйна.

— А що Кетрин Кент?

— А що вона?

— Чому в її лігві в «Бомбіксі Морі» повно щурячих черепів?

Елізабет мовчала.

— Я знаю, що Кетрин Кент — це Гарпія, я вже знайомий з нею,— терпляче сказав Страйк.— Пояснивши, ви тільки збережете мені трохи часу. Я гадаю, ви хочете знати, хто вбив Оуена Квайна?

— Ваші підходи збіса прозорі,— з нищівною зневагою мовила вона.— І що — люди часто піддаються на таке?

— Так,— буденно зізнався Страйк,— часто.

Елізабет насупилася, а тоді раптово заговорила, хоч і не дуже здивувала цим Страйка:

— Добре. Врешті-решт, перед Кетрин Кент я жодних зобов’язань не маю. Якщо вам це треба знати, то Оуен досить грубо натякнув, що вона працює в лабораторії, де проводять тестування на тваринах. Там роблять огидні речі зі щурами, собаками й мавпами. Я про це почула на одній з вечірок, куди Оуен її привів із собою. Вона там аж із сукні пнулася, щоб справити на мене враження,— додала Елізабет зневажливо.— Я бачила її тексти. На такому тлі Доркас Пенджеллі виглядає як Ай-ріс Мердок. Типовий шлак... шлак...

Страйк доніс до рота кілька ложок запіканки, поки Елізабет натужно кашляла в серветку.

— ...шлак, який подарував нам Інтернет,— закінчила вона з повними сліз очима.— Ба більше, вона гадала, що я прийму її бік і засуджу студентів, які нападають на їхні лабораторії. Я — донька ветеринара; я виросла в оточенні тварин і люблю їх значно більше, ніж людей. Кетрин Кент видалася мені жахливою людиною.

— Не знаєте, кого зображує донька Гарпії на ім’я Епікойне? — спитав Страйк.

— Ні,— відповіла Елізабет.

— А карлиця в Різника в мішку?

— Не буду я більше нічого пояснювати про цю паскудну книжку!

— Вам не відомо, чи Квайн