Шовкопряд - Джоан Роулінг
— Але він розлютився, коли Елізабет Тассел сказала, що не видасть книгу.
— А чи дійсно він розлютився? — задумливо спитав Страйк.— Чи прикидався? Може, він тому і докучав їй, змушуючи прочитати книжку, бо готувався до великого скандалу? Квайн справляє враження того ще ексгібіціоніста. Можливо, це все було елементом рекламної кампанії. Він вважав, що «Ропер-Чард» недостатньо рекламує його книжки,— це мені Леонора розповіла.
— Ти гадаєш, що коли він ішов до ресторану на зустріч з Елізабет Тассел, то вже планував вибігти звідти з криком?
— Можливо,— мовив Страйк.
— І поїхати на Тальгарт-роуд?
— Не виключено.
Сонце нарешті достатньо піднеслося над пругом, і верхівки дерев засяяли.
— І Квайн отримав саме те, чого бажав, еге ж? — сказав Страйк, мружачись, бо за лобовим склом виблискували тисячі кристаликів льоду.— Навіть коли захотів би, кращої реклами не організував би собі. Шкода, що він не може побачити себе в новинах на «Бі-бі-сі». Ох чорт,— додав він стиха.
— Що таке?
— Я з’їв усе печиво... вибач,— засмутився Страйк.
— Та нічого,— відповіла Робін, яку це трохи насмішило.— Я поснідала.
— А я ні,— зізнався Страйк.
Небажання обговорювати ногу розтануло завдяки теплій каві, розмові, практичному підходу Робін до його комфорту.
— Ніяк не міг прикріпити клятий протез. Коліно набрякло як не знаю що: треба до лікаря. Копирсався дуже довго.
Робін так і здогадувалася, але оцінила довіру.
Проминули майданчик для гольфу, де з м’якого білого килима стирчали прапорці, й затоплені кар’єри, які під зимовим світлом виблискували полірованим оловом. Коли наближалися до Свіндона, у Страйка задзвонив телефон. Глянувши на номер (він чомусь чекав, що знову дзвонитиме Ніна Ласселз), він побачив, що це Ільза, його шкільна подруга. А ще — з жалем — що о шостій тридцять пропустив дзвінок від Леонори Квайн — мабуть, якраз коли шкандибав через Чаринг-Кросс-роуд на милицях.
— Ільзо, привіт. Що сталося?
— Насправді чимало,— відповіла та. Голос був далекий, металевий; Страйк вирішив, що вона в машині.
— Леонора Квайн подзвонила тобі в середу?
— Так, і ми того-таки дня зустрілися,— відповіла Ільза.— І я щойно знову з нею розмовляла. Вона сказала, що вранці намагалася зв’язатися з тобою, але не додзвонилася.
— Так, я рано-вранці виїжджав і не почув.
— Я маю від неї дозвіл повідомити...
— Що сталося?
— Її забрали на допит. Я наразі їду до відділку.
— Чорт,— вимовив Страйк.— Чорт. Що в них є?
— Леонора сказала, що вони знайшли їхні з Квайном фото зі спальні. Виявляться, він любив, щоб його зв’язували і в такому вигляді фотографували,— буденно повідомила Ільза.— Вона мені це так розповідала, ніби про садівництво йшлося.
Страйк чув далекі звуки щільного потоку машин у центрі Лондона. Тут, на трасі, найгучнішими звуками були свист двірників, мірне мурчання потужного мотора й подеколи — коротке гудіння, з яким пролітали повз відчайдухи, що наважувалися обганяти в снігопад.
— Логічно було б думати, що вона позбудеться таких картинок,— сказав Страйк.
— Вдам, що не почула, як ти пропонуєш знищити докази,— з удаваною строгістю мовила Ільза.
— Та ніякі це не докази,— відповів Страйк.— Христос усемогутній, та звісно, вони вдавалися до збочень — бо як же Леонора утримала б такого чоловіка, як Квайн? У Анстиса надто мало уяви, в цьому й біда; він собі думає, що все, крім місіонерської пози, це доказ злочинних нахилів.
— Звідки ти стільки знаєш про сексуальні нахили офіцера, який веде розслідування? — поцікавилася Ільза.
— Це той тип, якого я витягнув з переднього сидіння в Афганістані,— буркнув Страйк.
— О,— тільки й сказала Ільза.
— І він рішуче налаштований посадити Леонору. Якщо в них є тільки це — брудні фото...
— Не тільки. Ти знав, що у Квайнів є сейф?
Страйк слухав — напружений, ураз занепокоєний. Невже він міг аж настільки помилятися?..
— Знав? — ще раз спитала Ільза.
— Що вони знайшли? — опанував себе Страйк.— Не кишки?
— Що-що ти тільки-но сказав? Якісь кишки?
— Що вони знайшли? — виправився Страйк.
— Не знаю, але сподіваюсь дізнатися, коли доїду.
— Її не арештували?
— Просто забрали на допит, але я бачу, що вони упевнені в її провині, а вона ніби не розуміє, наскільки все серйозно. Коли подзвонила мені, то тільки й говорила, що залишила доньку з сусідкою і що донька засмутилася...
— Доньці двадцять чотири роки. Вади розвитку.
— О,— промовила Ільза.— Сумно... Слухай, я майже доїхала, час прощатися.
— Тримай мене в курсі.
— Не чекай на швидкі новини. Маю передчуття, що ми тут застрягнемо.
— Чорт,— повторив Страйк і повісив слухавку.
— Що сталося?
Величезна цистерна з’їхала з першого ряду, щоб обігнати «хонду сивік» з наліпкою «Дитина на борту». Страйк дивився, як гаргантюанських розмірів срібна куля ковзає з боку в бік на покритій кригою дорозі, й з мовчазним схваленням сприйняв те, що Робін сповільнилася, лишаючи собі довший гальмівний шлях.
— Поліція забрала Леонору на допит.
Робін ахнула.
— Вони знайшли у спальні фотографії зв’язаного Квайна і ще щось у сейфі, але Ільза не знає...
Таке зі Страйком уже траплялося. Миттєвий перехід від спокою до сум’яття. Сповільнення часу. Всі чуття раптом напружилися до краю і аж кричали.
Цистерна складалася удвічі.
Він закричав «ГАЛЬМУЙ!», бо саме це зробив останнього разу, коли намагався відігнати смерть...
Але Робін ударила по газах. Машина ревнула й рвонула уперед. Проїзду не було; вантажівка упала набік, закрутилася; у неї врізався «сивік», перевернувся і на даху з’їхав на узбіччя; «гольф» і «мерседес» врізалися один в одного і, зчепившись, неслися просто в цистерну...
Джип мчав до узбіччя дороги. Робін на якийсь дюйм розминулася з перекинутим «сивіком». Страйк учепився в ручку дверцят, коли «ленд-крузер» із силою вдарився об ґрунт — от зараз вони в’їдуть носом у канаву і, мабуть, перекинуться,— а просто попереду коливався смертоносний хвіст цистерни. Але вони мчали так швидко, що обминули і його. Рвучкий стрибок, Страйк вдарився головою об дах машини — і от нони виїхали на обмерзлий асфальт з іншого боку від аварії, неушкоджені.
