Пастка для бабія - Валентина Бродська

Я в подробицях розповіла обставини всієї справи. Батько дивувався та хитав головою. В якусь мить  його очі блиснули азартом мисливця.

— Кажеш, ту дівку знайти не можуть? Хм, якщо вона ще в Україні, то мої люди її з-під землі дістануть! Значить так, доню, завтра поїдемо в офіс,  зберу комісію, презентуєш продукт своєї компанії. А в четвер ми подивимося, хто це такі “розумні” знайшлися! Я з них всю душу витрушу! Будуть знати як з Міхном зв’язуватися! 

Батько налив собі в стакан віскі, одним махом випив і крекнув в рукав сорочки.

— Є ще один момент, - промовила я.

— Який?

— Зі мною має презентувати софт заступник керуючого, але він приїде тільки завтра.

— Ти без нього не впораєшся? — запитав батько, знаючи вже відповідь.

— Впораюся!

— Я і не сумнівався! — задоволено зазначив татко. — Цілеспрямована як я! Справжня Міхно, яке б там прізвище в тебе не було! Йди сюди, доню!

Він розкрив мені свої обійми і я поринула в них, кутаючись в їхню силу та міць. Він гладив мене по спині, притискаючи все щільніше до себе. Ми простояли так хвилину, поки батько нарешті не сказав те, про що я таємно мріяла:

— Пробач, донечко! Пробач, що хотів тебе зламати, підлаштувати під свій світ! — мовив він судомно. — Я радий, що ти виявилася зі сталевим стержнем всередині, не побоялася піти проти течії, проти мене. Я не злюсь на тебе, а більше картаю себе, що ледь не зіпсував твою долю.

Я відхилилася і подивилася на татка, в його очах стояли сльози справжнього каяття.

Я ніколи не бачила, щоб цей кремезний, авторитарний чоловік коли-небудь висловлював жаль, а тим більше плакав. Інколи здавалося, що в нього немає серця, а по венах тече не кров, а розплавлений метал. Як я помилялася!

— Тату, таточку і ти мене пробач! Я обіцяю, що поверну собі своє ім’я тільки дай мені трохи часу. 

Я обійняла його і поцілувала в колючу щоку.

— Окуцій? — з посмішкою запитав він.

— Що?

— Ти маленькою, коли тулилася до мого неголеного обличчя завжди казала, що я “окуцій”.

Я розсміялася.

— Ти таке пам’ятаєш?

— Як виявилося я багато, що пам’ятаю, — відповів з ностальгією в голосі батько.

І він почав ділитися подробицями з мого дитинства, як я його заставляла бути то пацієнтом, то клієнтом моєї перукарні, то їсти пластикові кубики з тарілки. Як він втомлений після виснажливих поїздок мріяв завалитися спати, а я вилазила на нього, плескала по щоках і кричала в ухо: “Не спи!”

Ми несамовито реготали, до сліз.

Так досиділися до глибокої ночі, поки заспана мама не розігнала нас спати.

Я зайшла до своєї кімнати, Матвійко солодко посапував, підклавши долоньки під щічку. Я дістала з сумки свій смартфон, щоб навести будильник. У вайбері світилися непрочитані повідомлення від Тарновського. Він писав ще кілька годин тому.

“Привіт, Софіє, як доїхали?” “У вас все добре?”, і згодом: “Напишіть мені, коли зможете.” 

“Я то можу, зараз,” — посміхнулася про себе. — “Але ж ти, мабуть, спиш, тож краще завтра!”

Тихенько переодягнувшись у зручну піжаму я вляглася у своє таке рідне ліжко. На душі після розмов з батьками було легко-легко і радісно. Я відчула себе людиною, яка вийшла з добровільного ув’язнення і тепер перед нею відкриті всі дороги.