Пастка для бабія - Валентина Бродська

Вранці мене розбудила мама. Я вперше за довгий час проспала і не могла згадати чи взагалі чула мелодію будильника. Схопилася і побігла до ванної кімнати, а коли вийшла - мама вже діловито розвішувала одяг на вішалці-стійці.

— Що це? — запитала, зачепившись поглядом за брендові бирки з цінниками.

— Це вбрання на сьогодні і на завтра. Подивись, може щось сподобається. Я купила це все нещодавно в Мілані. Хоч мені ці лахи не надто потрібні, але мій шопоголізм має невиліковну стадію.

Мама посміхнулася і продовжила свою роботу. Я підійшла ближче до речей, провела рукою по тканинах. Порівняно з костюмом, що я привезла з собою — це було, як небо і земля.

— Мамо, може я одягну своє вбрання? — запропонувала невпевнено, розуміючи, що той костюм виглядатиме бідненько.

— Доню, я ж не наполягаю, подивись, поміряй і зроби свій вибір, — відповіла лагідно мама.

Я здивувалася. Все-таки важко так відразу повірити, що владна і вперта жінка, яка ламала мене через коліно одним порухом брови кудись поділася.

— Добре, гляну… тут є прийнятні варіанти, — погодилася я.

Мама всміхнулася і залишила мене наодинці, бо згадала про ще якісь невідкладні справи. Скоріш за все не хотіла мені заважати. Я подумки їй подякувала за таку невимушену тактовність.

Я приміряла костюми, коли пискнув мобільний. Схопилася, але це всього-на-всього сповіщення в мамську групу дитячого садочку про черговий збір коштів. Згадала, а точніше не забувала, про прохання генерального написати. Він же думає, що я у подруги, тож якомога лаконічно набрала кілька фраз: “Доброго ранку, доїхала нормально. Зараз збираюся на зустріч. А ви як? Як самопочуття?”.

Відповідь прилетіла миттєво, наче Денис сидів і чекав, коли я напишу.

«Тепер почуваюся чудово, адже ви мені відповіли!»

І слідом: «Бажаю успіху, але якщо в нас нічого не вийде, то світ не зійшовся клином на цьому тендері!»

Я поставила вподобайки і вийшла з чату, поки генеральний не почав допитуватися.

Одягнувши вбрання до вподоби, я поклала флешку з презентацією в сумочку і спустилася до їдальні.

Тато з мамою вже на мене чекали.

— Поснідай, доню, — промовила мама, підсовуючи ближче тарілку з млинцями.— Он як схудла, одні очі блищать!

— Ти ж завжди рахувала калорії! А де овочевий ненависний фреш? — іронічно зауважила.

— Та кому вони потрібні – ті підрахунки! Тато не раз казав, що якщо я не почну нормально їсти, то незабаром буде мене шукати граблями у ліжку! — вона кинула грайливий погляд в бік батька. Той ласкаво їй всміхнувся і підморгнув.

Мама дуже гарно виглядала і була приблизно мого розміру. Тож можна було подумати, що вона кривить душею, напрошуючись на компліменти. Не здивуюся, що сама регулярно займається в нашому спортивному залі.

Я трохи перекусила. Тато запропонував до офісу поїхати разом, але я відмовилася. Пояснила це тим, що краще не афішувати, що я донька голови правління. Татко тільки хмикнув, але наполягати не став.

Презентація пройшла вдало. Члени комісії зацікавилися розробками IT Global, але, щоб не порушувати правил тендеру — запропонували виступити ще раз завтра, останніми, заради галочки.

Після обіду я зустрілася з Юрієм Андрійовичем. Він приїхав вранці і цілком комфортно розмістився в місцевому готелі. Пообідавши разом в ресторані, ми ще раз обговорили тонкощі завтрашньої презентації. Про те що я вже її провела — вирішила промовчати. Він не був в курсі всіх подробиць ситуації, що склалася, тож не мені його просвіщати.

В четвер на тендері я почувалася спокійно, але лише до того моменту поки не з’явилися наші конкуренти. Це була мало відома IT-компанія — Digital Systems.

Її представники з азартом презентували наш продукт. Розписували всіма барвами перспективи його використання і фінансову вигоду. Ціна контракту і справді була значно нижчою за нашу, а ще обіцяли три роки безкоштовного обслуговування. Батько скептично слухав, мабуть, уявляв, що їх очікує тільки-но вони закінчать.

Після виступу Digital Systems оголосили перерву на нараду. Всі учасники помітно занервували. Я ж спокійно сиділа у величезному передпокої конференц-залу і пила каву. Натомість, заступник Тарновського нарізував кола навколо мене і обурювався:

— Це фіаско, нам нізащо не виграти! І чому нас заперли в самий кінець? Як тепер нам презентувати свій софт, коли в конкурентів значно вигідніша пропозиція!?

Я намагалася заспокоїти Юрія Андрійовича, але це була марна справа. Конкуренти розмістилися віддалік, ближче до виходу і зловтішалися. Я помітила, як до них підійшли люди з батькової служби безпеки, щось їм проговорили і ті охоче, посміхаючись, пішли з ними на вихід.

Тендер продовжився. Ми виступили зі своєю пропозицією, як і планувалося, останніми. Про своє рішення комісія всім пообіцяла повідомити завтра. Після заходу заступник засмучено доповів Тарновському про сьогоднішній день і з тяжким серцем поїхав до готелю, а я — додому.

Батько повернувся пізно. Я з мамою якраз приготувала вечерю, дивуючи її своїми кулінарними талантами. Матвійчик всіляко намагався нам “допомогти”. Він потайки вибирав шматочки м’яса і підгодовував котів. Ті ж безсоромно його викривали.

— Тобі б, доню, ресторан відкривати, а не в офісі сидіти! — захоплено похвалила мене мама. Це ж треба, яка смакота!

— Та ні, ресторан — це великі клопоти! Хай краще залишається все як є, — скромно відповіла, сервіруючи стіл.

Батько зайшов до їдальні і скупо привітався з нами, потріпав внука по маківці і сів їсти. Було зрозуміло, що він чимось заклопотаний і без настрою. Мама натякнула, що краще не чіпати зараз татка, тож ми робили вигляд, що нічого не сталося. Батько подякував за смачну вечерю і запросив мене до кабінету. Його обличчя було стурбованим, а очі колючими. Він нервово сів за великий стіл, потім встав і почав ходити по приміщенню.

— Тату, щось трапилося? — не втрималася і запитала.