Зваблені ненавистю - Ерін Кас

— Ну… Я… — в одну мить здається, що не варто нічого говорити, але згадую слова Аліси.

— Що? — коротко цілує в губи.

— У мене ще нікого не було, — нарешті змушую себе сказати.

— Тобто? — перепитує здивовано.

— Не знаю, як іще пояснити, — ніяковію. Він розгублений, а я тим паче. — Нікого не було. Не мала раніше інтимних стосунків.

— Ти жартуєш? — уточнює аж занадто серйозно.

— Хіба зараз час для жартів? — зривається з образою. — Мабуть, я не готова, — прикриваюся руками, стримуючи сльози.

— Ох, Єво, — видає зі стогоном, притулившись чолом до моїх грудей. — Чому ж ти мовчала?

— Треба розповідати про це на кожному кроці? — бурчу ображено. — Дарма ти Ритку відвадив.

— Про що ти взагалі думала? — нависнувши наді мною, дивиться в обличчя. — Я ж прямо тобі казав, що хочу, а ти тихо тремтіла. Не могла сказати, щоб я думав головою і притримав свої бажання, бо тебе вони лякають? — питання звучить суворо.

— Не лякають, просто… — не знаю, що йому сказати. — Не могла. Ми не розмовляли про це прямо.

— Я шокований, — відхилившись, сідає на ліжку.

— Не ту вкрали, — прикриваюся ковдрою. — Потрібно було шукати дівчину з досвідом.

— До чого тут досвід? — кидає роздратовано й встає. — Нам зараз краще лягти спати. Разом. Без сварок. Випалю цигарку й повернуся, — виходить на терасу. Хочу встати і піти, але він все одно наздожене й поверне.

Образливо. Соромно. Ніяково. Сказала правду і відбила бажання продовжувати? Загортаюся у ковдру, вмостившись на краю ліжка. Хочеться заплакати, але з усіх сил стримуюся. Цікаво, як він уявляє таку розповідь? Має ж бути причина. Ну, коли справа дійшла до цього самого моменту.

Арсен повертається швидко. Зачиняє двері на терасу й підходить до ліжка.

— Дай мені якусь футболку, — прошу тихо. В темноті я бачу лише його постать, а хотілося б зловити емоції в погляді.

— Ні, звикай спати біля мене оголеною, — по жестах можу зрозуміти, що він знімає білизну. Лягає і одним рухом притягує мене до себе. Проводить по мені долонею. — Знімай, — зачіпає останню деталь одягу на мені. Погоджуюся, бо в мокрій білизні спати не хочеться. Відчуваю себе дуже дивно. Під захистом, але ображена. Заведена, однак далі йти побоялася. — Сьогодні не той день, щоб… — затинається. — Це має бути не так. Не тоді, коли я злий і роздратований. Не хочу зробити тобі боляче чи якось образити, — обпершись на лікоть, дбайливо мене вкриває. Образа миттю зникає. Розвіюється. Стає тепло і приємно на душі. Думки звертають в інший напрямок. Арсен пропонує лягти на його плече і я не відмовляюся. Обіймає. — Вибач. Взагалі навіть думка не проскакувала, що так може бути. Не хотів налякати своїм напором.

— Вважаєш, це дивно? Погано?

— Ні. Однозначно не погано. Просто я настільки черствий, що навіть думки не допускав, що ти можеш бути незайманою. Був нестриманим, а мав задуматися.

— Тобі було не до цього, — кажу тихо, провівши пальцями по його грудях.

— Так, веселуха просто, — бурчить тихо.

— Що тепер буде?

— Хочу повернутися до свого старого, відносно спокійного життя. Без пошуків зрадника та купи народу в будинку. Єво, — міцніше мене обіймає, — я можу лише здогадуватися від кого і чому ти тікала. Можливо, не зараз, але ти обов’язково маєш розповісти мені правду. Щоб я міг тебе захистити і… довіряти, бо в мене з цим проблеми. Не наполягаю робити це негайно, даю час наважитись, але інакше ніяк.

— А ти розкажеш про себе?

— Так, поступово ти дізнаєшся усе. Знаєш… Звучить по-дурному, але я радий, що хлопці викрали саме тебе. Для мене. Таку войовничу, відчайдушну, розумну, тендітну і шалено-спокусливу дівчину. Особливу.

Нічого не відповідаю. Слів немає, я спантеличена до краю його компліментами, розумінням і готовністю чекати. Міцно обіймаю його, відчуваючи себе у повній безпеці. З чоловіком, який одним махом може рознести пів будинку, але в руках якого я… щаслива.