Хрещений батько - Маріо Пьюзо
Молодий Віто почав працювати в бакалейній крамниці Абандандо у Нью-Йорку на Дев’ятій авеню в одному зі злочинних кварталів. Коли йому вийшло вісімнадцять років, він одружився з дівчиною-італійкою, яка щойно приїхала з Сицилії, їй було лише шістнадцять, але вона виявилася вправною куховаркою і доброю господинею. Вони найняли помешкання на Десятій авеню поблизу Тридцять п’ятої вулиці, лише за кілька кварталів від крамниці, де працював Віто. Минуло два роки, і в них народилася перша дитина – Сантіно; всі друзі звали його не інакше як Сонні через відданість до його батька.
Неподалік від них жив дебелий, грізного вигляду італієць на прізвище Фануччі, що ходив у дорогих світлих костюмах і м’якому капелюсі кремового кольору. Подейкували, що він мав зв’язок із «Чорною рукою» – бандою шахраїв, які вимагали гроші від родин і власників крамничок, погрожуючи фізичним насильством. Та оскільки більшість мешканців цього кутка самі були не проти, щоб удатися до насильства, то погрози Фануччі впливали лише на старих людей, які не мали синів, щоб їх захистити. Дехто з крамарів платив йому дещицю відчіпного, щоб почуватися спокійно. Проте Фануччі збирав данину й зі своїх колег-злочинців та людей, що незаконно поширювали італійську лотерею або провадили вдома азартні ігри. Крамниця Абандандо також виплачувала йому якийсь дріб’язок, незважаючи на протести молодого Дженко, який заявив батькові, що вкоротить руки цьому Фануччі. Батько сказав йому: «Не зв’язуйся». Віто Корлеоне байдуже спостерігав усе це, не вважаючи себе причетним.
Одного разу троє хлопців заскочили Фануччі й розпанахали йому шию від вуха до вуха; правда, його не зарізали на смерть, але перелякали неабияк і спустили чимало крові. Віто бачив, як Фануччі тікав од своїх кривдників, як точилася кров із порізу на його шиї. Він запам’ятав назавжди, як Фануччі, втікаючи, тримав свого кремового капелюха під підборіддям і збирав у нього кров. Так, ніби йому не хотілося забруднити костюм чи полишити за собою ганебний кривавий слід.
Але напад виявився для Фануччі прихованим даром господнім. Хлопці були не вбивцями, а просто сміливими молодиками, що вирішили провчити його і відбити бажання до здирства. Однак Фануччі довів, що сам він таки вбивця. Минуло кілька тижнів, і хлопця, який різонув його ножем, знайшли пристреленого, а родини двох інших нападників сплатили Фануччі відчіпного, аби він відмовився від помсти. Після такого випадку данина збільшилась, і Фануччі призначив собі ще й пай в азартних іграх по всій околиці. Але Віто Корлеоне це не обходило. І невдовзі він забув про випадок.
Під час Першої світової війни, коли відчутно зменшилося постачання імпортної маслинової олії, Фануччі набув собі пай у крамниці Абандандо, постачаючи до неї не лише олію, але й імпортовану італійську ковбасу-салямі, шинку та сири. А потім він влаштував до крамниці свого небожа, і Віто Корлеоне опинився без роботи.
На той час народився й другий син – Фредеріко, отже, Віто Корлеоне мав годувати удома вже чотири роти. Досі він був спокійним, надто врівноваженим молодим чоловіком, що тримав свої думки при собі. Син власника продуктової крамниці, молодий Дженко Абандандо, став його найближчим приятелем, і вони обидва здивувалися, коли у Віто вирвався докір другові за вчинок його батька. Дженко зашарівся від сорому і пообіцяв, що Віто не доведеться турбуватися про їжу. Він, Дженко, тягатиме харчі з батькової крамниці й постачатиме товариша. Одначе Віто рішуче відхилив цю пропозицію як надто ганебну, адже син мав би красти в батька.
Молодий Віто, проте, затаїв холодну лють на страхітливого Фануччі. Не виказуючи тієї люті, він очікував на слушну нагоду. Кілька місяців працював на залізниці, а потім скінчилася війна, роботи стало менше, і Віто мав лише кілька днів поденної роботи на місяць. До того ж більшість десятників були ірландці або американці, і вони обзивали робітників останніми словами, які Віто завжди вислуховував із кам’яним обличчям, начебто не розуміючи, хоча знав англійську мову вже добре, тільки говорив з відчутним акцентом.
Якось Віто вечеряв вдома з родиною, коли знадвору хтось постукав у вікно, що виходило в тісне, як колодязь, подвір’я між близько зведеними будинками. Віто відхилив фіранку і на свій подив побачив одного з молодих сусідів, Пітера Клеменцу; той далеко висунувся з вікна на протилежному боці колодязя й простягав йому якийсь білий пакунок.
– Гей, земляче, переховай це для мене, поки я не заберу. Ну-бо, хутчій.
Віто машинально перехилився через порожнечу колодязя і взяв пакунок. Обличчя Клеменцине було серйозне і напружене. Він потрапив у якусь халепу, і Віто інстинктивно прийшов йому на допомогу. Коли ж на кухні розгорнув пакунок, то побачив п’ять намащених пістолетів, що залишали масні плями на білій шматині. Він поклав їх у стінну шафу в спальні. Він довідався, що Клеменцу забрала поліція. Не інакше як полісмени вже ломилися в двері, коли він передав свої пістолети у вікно.
Віто ніколи не прохопився й словом, а його перелякана дружина не наважилася навіть розтулити рота, боячись, щоб і її чоловік не потрапив до в’язниці. Через два дні Клеменца знову з’явився на їхньому кутку і між іншим спитав у Віто:
– Чи мій крам ще цілий?
Віто кивнув головою. Він не любив багато говорити. Клеменца зайшов у помешкання. Віто налив йому склянку вина, а сам подався видобувати пакунок із настінної шафи у спальні.
Клеменца пив вино, його важке доброзичливе лице стежило за Віто.
– Ти дивився, що там всередині?
З байдужим виразом Віто заперечливо хитнув головою.
– Я не цікавлюся тим, що мене не стосується.
Решту цього вечора пили вино разом. Вони добре пасували один до одного: Клеменца був неабиякий оповідач, а Віто Корлеоне терпеливий слухач. Вони заприятелювали.
Якось перегодом Клеменца запитав дружину Віто Корлеоне, чи не хотіла б вона мати гарний килим на підлогу у вітальні. Він узяв із собою Віто, щоб той допоміг перенести килим.
Клеменца провів Віто до житлового будинку з двома мармуровими колонами і білим мармуровим
