Хрещений батько - Маріо Пьюзо
Фануччі впав на проході, заважаючи дверям зачинитися. У нього вихопився жахливий, майже комічний зойк людини, яка відчуває неймовірний фізичний біль. Він кричав і кричав. Віто пригадував, що Фануччі скрикнув принаймні тричі, поки він підніс йому пістолета до спітнілої скроні й вистрелив у голову. Не минуло й п’яти секунд, як Фануччі вже лежав мертвий у прочинених його тілом дверях.
Віто дуже обережно витяг великий гаманець із піджака вбитого й поклав собі за пазуху. А потім перетнув вулицю, зайшов у будинок навпроти, вибрався у маленький внутрішній двір і піднявся пожежною драбиною на дах. Звідти глянув ще раз на вулицю. Тіло Фануччі ще лежало на дверях, але там нікого іншого не було видно. Двоє вікон у будинку розчинилися, і з них вистромилися темні голови, а оскільки він не міг розгледіти їхніх рис, то й вони, вочевидь, не могли розгледіти його. І не стануть такі люди бігти в поліцію зі свідченням. Фануччі лежатиме до ранку, якщо на нього не натрапить черговий полісмен. Ніхто з мешканців будинку не захоче самохіть накликати на себе підозру поліції та ходити на допити. Усі позамикають двері та вдаватимуть, що нічого не чули.
Йому не було чого поспішати. Він дістався покрівлями до власного будинку, спустився по сходах униз, відімкнув двері квартири, зайшов і замкнувся. Витребушив гаманець убитого. Окрім семисот доларів, там виявився лише один п’ятидоларовий та кілька однодоларових папірців. Під підкладку запхали стару п’ятидоларову золоту монету – може, талісман на щастя. Якби Фануччі був багатим гангстером, він напевне не тягав би із собою весь свій скарб. Це також підтвердило деякі з припущень Віто.
Він знав, що треба спекатися гаманця й пістолета (знав також, що золоту п’ятидоларівку треба залишити в гаманці). Він знов виліз на дах, пройшов кілька будинків і жбурнув гаманець у повітряний колодязь. А потім витяг набої з пістолета і з усієї сили вдарив стволом об карниз покрівлі. Ствол не піддавався. Тоді він перехопив пістолет і тріснув рукояткою об димар. Рукоятка розпалася на дві частини. Він вдарив ще раз, і пістолет розвалився на ствол і рукоятку, на дві окремі частини. Віто жбурнув обидві частини в різні повітряні колодязі між будинками. Вони впали з височини п’яти поверхів без стуку: у колодязях уже назбиралися купи м’якого сміття, вранці з вікон викинуть ще більше, і якщо він буде такий щасливий, ніщо не розкриється. Віто вернувся додому.
Він трохи дрижав від збудження, але цілком опанував себе. Перевдягнувся і, побоюючись, що на одяг могла потрапити кров, кинув його в балію, у якій жінка прала білизну. Узяв луг і великий темний брусок простого мила, намилив і протер одяг над раковиною на залізній пральній дошці. А потім вимив милом і лугом балію і раковину. У кутку спальні побачив купку щойно випраної білизни і змішав із нею свої речі. А потім натягнув свіжі штани й сорочку і вийшов, щоб приєднатися до дітей, дружини та сусідів, які сиділи перед будинком.
Усі ці запобіжні заходи виявилися непотрібними. Поліція, знайшовши ранком труп, не викликала Віто Корлеоне на допит. Його неабияк дивувало, що їй взагалі так ніколи й не стало відомо про візит Фануччі до нього у вечір убивства. Він розраховував на той факт, що Фануччі живий і здоровий вийшов із його помешкання, як на алібі. Пізніше він дізнався, що поліція навіть рада була спекатися Фануччі і не дуже й розшукувала вбивць. Вирішили, що Фануччі скарали інші гангстери, і тому допитали кількох відомих бандитів, за якими вже значилося по кілька кримінальних злочинів. А оскільки Віто ще жодного разу ні на чому не схопили, то на нього так підозра і не впала.
Але якщо поліцію вдалося перехитрити, то з партнерами була інша річ. Піт Клеменца й Тессіо уникали зустрічі з ним тиждень, два тижні, а потім якось увечері зайшли до нього. Вони поводилися з підкресленою повагою. Віто Корлеоне привітав їх із незворушною люб’язністю і налив їм вина. Першим лагідно заговорив Клеменца:
– Ніхто вже не збирає данину з крамарів на Дев’ятій авеню, ніхто не збирає й із гравців у карти й азартні ігри у нашому районі.
Віто Корлеоне пильно подивився на обох, але нічого не сказав у відповідь. Тоді порушив мовчання Тессіо:
– Ми могли б узяти на себе клієнтуру Фануччі, вони б нам платили.
Віто Корлеоне знизав плечима:
– А чому ви прийшли з цим до мене? Мене такі справи не цікавлять анітрохи.
Клеменца зареготав. Ще юнаком, ще до того, як він розкохав собі величезне черево, Клеменца вже заходився сміхом гладкого чоловіка:
– Так-так, ну, а як із тим пістолетом, що я тобі дав для роботи з машинами? Коли він більше тобі не потрібен, ти б міг повернути його мені.
Віто Корлеоне повільно, неквапно видобув із кишені пачку асигнацій і відділив від неї п’ять десятидоларівок:
– Ось, плачу тобі. Я викинув пістолета після того, як ми впоралися з тією машиною. – І він посміхнувся до обох.
Тоді Віто Корлеоне ще не знав впливу своєї посмішки. Від неї всередині хололо, хоч у ній не було ніякої погрози. Він посміхався немовби до якогось власного жарту, відомого лише йому самому. Та усміхався він так лише тоді, коли пахло смертю і коли не йшлося про жарти, а його очі залишалися не усміхнені. І оскільки зовні він завжди був спокійною й розсудливою людиною, такий несподіваний тип його істинної натури навіював жах.
Клеменца заперечливо похитав головою.
– Мені не треба грошей.
Віто сховав гроші в кишеню. Він чекав. Вони добре розуміли один одного. І Клеменца, й Тессіо знали, що це він убив Фануччі, і хоча вони ніколи не прохопилися жодним словом, за кілька тижнів усі в їхній околиці вже знали про це. Усі тепер ставилися до Віто Корлеоне як до «шановної людини». Проте він нічого не робив для того, щоб перебрати на себе данину, яку здирав Фануччі.
Сталося те, що мусило статися. Якось увечері його дружина привела із собою до хати сусідку, вдовицю. То була італійка з бездоганною славою. Вона тяжко працювала, щоб забезпечити
