Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

    — Це прекрасно, але вони до відділення і без того більше не зайдуть! — Крістіан проводив холодним поглядом поліцейських.

    Коротко кивнувши медбратам, він підійшов до Леонарда, щоб оглянути його брову. Коли я побачила, наскільки сильно з неї сочилася кров, ледве подавила порив кинутися на допомогу до хлопця. Він дивився на чоловіків, яких виводили під руки з такою ненавистю, що здається не помічав ні того, наскільки поранений, ні слів Кріса.

    — Жахлива драма. І скільки жертв чоловічої дурості.

    Приємний, але сиплий від старості жіночий голос, вивів із заціпеніння. Він зміг відвернути увагу, а погляд його власниці спантеличив. Місіс Левінські, спираючись на тростину, оглядала наслідки погрому з таким виглядом, ніби осоромили її честь.

    Старенька лежала в нашому відділенні не перший тиждень. Коли я дізналася, що жінці дев'яносто п'ять років, присоромилася тому, що у свої роки забула, що ще молода.

    — Ви, поза сумнівом, в курсі ситуації, — Марі посміхнулася старенькій.

    Місіс Левінські не відразу відповіла. Жінка кокетливо відвела погляд, і тільки ухильно повела головою. Зізнатися, і мені було цікаво, навіщо поліцейським знадобилося влаштовувати побоїще в шпиталі. Цікавість дійсно брала гору, але погляд так і стежив за тим, що відбувалося біля коридору в оперблок. Саме за його дверима сховалися Леонард і Кріс.

    — І в чому ж причина? Я бачила тільки одного з них. Він відвідує... — Марі схилилася над паперами, але старенька, звичайно ж, її випередила.

    — Сестру, моя дорога. Це брат вашої пацієнтки, лікарю, — жінка оглянула мене і гмикнула. — Міс Вінтер. Вірджинія Вінтер. Виключно красива юна леді. За часів молодості у мене була така ж подруга. Зі схожою історією. Шкода, Патріс не вдалося врятувати.

    Переглянувшись з Марі, я склала руки на грудях, пригадуючи, що до нас нещодавно привезли дівчину з серйозною інтоксикацією снодійним. Наскільки я пам'ятала, до неї навіть приставили психотерапевта. Невже...

    — Бачу, ви вже і самі здогадалися про що я, лікарю. Так-так, на жаль, дівчина спробувала звести рахунки з життям. Жахлива дурість. Через чоловіка, і втратити життя! Це ж шлях. Він не може бути завжди освітлений світлом, і позбавлений тіней. Адже тіні, це ми. Усі ми відкидаємо свої тіні. Так і тут. Чоловік відкинув свою тінь, чим добряче наслідив.

    Старенька говорила жахливими загадками. Марі перша помітила стан місіс Левінські, і кивнула на її палату. 

    Прихопивши з собою скляночку з пігулками старенької, я поспішила її відвести:

    — Місіс Левінські, вам треба повернутися в палату і випити ліки.

    — Ох, мила. Ви праві. Ви поза сумнівом праві. 

    Я узяла жінку під руку і повела у бік загальної палати. Вона негайно схопилася за мою долоню іншою рукою і зашепотіла:

    — Бідна дівчинка. Ох, бідна дівчинка, лікарю. Я бачила, як її привезли. Потім прибіг її брат. На ньому лиця не було. Така красива молода дівчина. Я розумію його вчинок. Чоловікам властиво проявляти лють. Тим більше, коли вона абсолютно виправдана. Адже не побоявся з'явитися, соромітник! Та нехай пробачить йому Господь наш! Яке приниження пережила бідна дівчинка! Він її кинув! Перед вінчанням! Жахливо!

    Ми увійшли до палати, а коли жінка розташувалася на своєму ліжку, слухняно випила усі ліки. Я намагалася вкласти її швидше спати, але старенька чекала розмови.

    А я ні. Я хотіла заспокоїтися. Дивним чином мій стан залежав від того, наскільки серйозно був поранений один зухвалий хам.

    — Не нервуйте, Кетрін. З Леонардо все гаразд. Він міцний чоловік. Незвичайний і стійкий. Подряпина не зможе завдати йому шкоди. 

    Поправляючи ковдру місіс Левінські, я заціпеніла і зупинилася. Жінка негайно цим скористалася. Вона схопила мою долоню, і потягнула сісти поруч.

    — Леонардо? — я перепитала і сіла зручніше поряд з жінкою.

    — Ох, мила. Чи вам не знати, про кого я? Ви ж першою зблідли, як тільки побачили Леонардо. Але нічого-нічого, — вона поплескала мене по руці. — Я вас розумію. Такий чоловік не може викликати інших емоцій. Він хитрий, розумний, певною мірою розкутий.

    Певною мірою? Розкутий? Е, ні! Він просто розбещений. Але я звичайно ж, промовчала. Хотілося почути, чим це Лео встиг зачарувати навіть стареньку.

    — Дуже вихований молодий мужчина, — продовжила місіс Левінські.

    Вихований? Я навіть і не знала вже, про кого ми говоримо. У мою картину вражень від Кім-Гальяно ці епітети точно не входили.

    — А головне він лікар, моя дорога. За покликанням і талантом!

    — Він вас настільки зачарував? — все ж наважилася запитати прямо.

    — Ще б пак — жінка захоплено засміялася, а слідом втупилася в одну точку і заговорила зовсім тихо. — Він нагадав мого чоловіка Кертіса. Царство йому небесне.

    Я принишкла і прислухалася до слів жінки. Вона хотіла спілкування, і якщо чесно, то мало хто з медперсоналу міг викроїти хоч би хвилину, щоб просто поговорити з хворими. У нас інколи не було часу, щоб пообідати. Тому у цей момент, мною керувала не лише цікавість, але і прагнення вислухати стареньку.

    — Це були п'ятдесяті роки. Красиві машини і брутальні хлопці, що слухали виключно рок-н-рол! Элвіс зачарував усіх! Як могла відреагувати дівчина з Кентуккі, що тільки-тільки приїхала з провінції, на залицяння такого хлопця? Ох, мила, як я від нього бігала!! — жінка зробила наголос на останніх словах так явно, що мене тьохнуло. — Ховалася, де завгодно, а він все одно наздоганяв. Доля... І мама моя, до речі жахливо сприйняла їх перше знайомство. Уявіть, дорога. Різдво. Святвечір. Накритий до-о-вжелезний стіл. На чолі сидить мій батько, у в'язаному бордовому светрі і сорочці, а навпроти... хлопченя в шкіряній куртці і з зачіскою, якраз, як у Преслі. Уявіть реакцію батька? Він ж був конярем! Шанована людина! І тут його дочка приїжджає на кадилаку з хлопцем, який не бачив жодного разу в житті живого коня. Ох, скільки тоді було шуму. Мама погрожувала викликати поліцію. І як ви думаєте? Чим все закінчилося?