Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

    Я увійшла до палати містера Паркера і посміхнулася його дочці. Дівчина сиділа поряд з батьком і тихо спостерігала за моїми діями.

    Перевіривши показники чоловіка і змінивши крапельницю, я поспішала швидше закінчити обхід.

    Думки плуталися. Все гірше жалило усвідомлення, що я зривалася. Те що відбувалося між мною і Лео занадто нестримно.

    — Це ж ви допомогли нам?

    Я не відразу осмислила питання дівчини. Проте, коли зрозуміла про що мова, завмерла. Мало не впустивши пакет з розчином, посилено думала, що ж відповісти.

    — Міс Паркер, ви напевно, щось наплутали... — спробувала зіскочити з незручної теми.

    — Ні! — вона негайно заперечила і продовжила пошепки: — Я бачила рахунки, і абсолютно точно знаю, що управління порту ніколи б не заплатило таких грошей за його лікування. Тому я змусила лікаря Медока... Вірніше, зажадала, щоб він пояснив, звідки такі гроші.

    Не знайшовшись з відповіддю, я мовчки закінчила міняти крапельницю. Дівчина встала і підійшла до мене. Її руки дрібно тремтіли, а довге каштанове волосся сколихнулося. Воно тільки сильніше виділяло трохи запалі щоки і бліде обличчя.

    — Спасибі вам... — вона почала щось діставати з сумки поряд з ліжком, а я підвела в здивуванні брови. — Це усе, чим я можу вам віддячити. Грошей, як ви розумієте, я повернути не зможу. Але це смачно, я сама готувала. Тут паста, салат і випічка з пекарні, в якій я працюю. Прийміть, будь-ласка, як вдячність.

    Оглянувши три контейнери з їжею, я згадала тихий шепіт Лео і його питання, того дня, коли допомогла містерові Паркеру. Напевно, вже тоді я відчувала, що мені потрібна людина, яка зрозуміє, навіщо я так вчинила. Цією людиною виявився, як не дивно, Леонард. Він єдиний, хто дійсно зрозумів мої мотиви.

    — Спасибі, Лісо! — я узяла паперовий пакет з контейнерами і посміхнулася дівчині.

    Ліса відповіла не менш тепло, і врешті-решт, боязко обійняла.

    — Батько — все, що у мене є. Тому, ви врятували двох людей, лікарю Кетрін. Вас же так називають?

    — Так-так, — я поплескала її по спині і знову посміхнулася. — Я обов'язково з'їм все до останньої крихти, і вранці поверну контейнери.

    — Спасибі ще раз. Спасибі! — Ліса зашепотіла крізь сльози.

    — Лягайте на кушетку, якщо хочете залишитися. Час спати. Година вже пізня.

    — Так-так. Добре! — дівчина швидко зібрала все і поспішила виконати прохання.

    Я простежила за тим, як вона накрилася пледом і поправила подушку. Провернувши вимикач і м'яко їй кивнувши, я загасила світло до мінімального і продовжила обхід пацієнтів.

    Коли вийшла з процедурної, годинник показував майже третю ночі. Вирішивши, що пора перекусити смакотою Ліси, я неквапом слідувала до гуртожитку і розминала шию. Вже повертаючи, зупинилася і сторопіла від криків в приймальні. Оглядівшись, помітила, як дехто з пацієнтів прямував до реєстратури.

    — Якого біса відбувається? — пробурмотівши повернулася назад, і мало не отримала удар прямо в обличчя.

    Добре, що Марі схопила мене вчасно за комір і потягнула подалі від двох ідіотів, що зчепилися. Вставши поряд з нею, я розширила від жаху очі, намагаючись зрозуміти, як таке можливе посеред ночі у відділенні невідкладної допомоги?

    — Марі, що за мордобій? — я звернулася до дівчини, але та тільки стомлено похитала головою.

    Вона стояла біля стійки реєстратора і тряслася у буквальному розумінні, як неврастенік. Що закономірно, адже двох ненормальних не могли угамувати навіть хлопці з персоналу.

    — Господи Ісусе! — пискнула Марі, коли один з чоловіків навалився усім тілом на стійку. 

    У цей момент у вестибюль влетів Крістіан. Медок мчав, як вихор, з таким виразом на обличчі, ніби готовий вбивати. Помітивши за його спиною Лео, я спохмурніла. Хлопець навіть не встиг зняти операційний халат. Він стягнув його на ходу і відразу кинувся на допомогу заву.

    Нарешті, мед братам вдалося заспокоїти чоловіків, але зав відділенням палав гнівом, як факел. Кріс махнув рукою, і порушників повільно відпустили. Деякий час вони стояли спокійно і навіть дивилися один на одного. Проте, коли завідувач поставив питання про те, що відбувається, несподівано зчепилися знову. На підлогу полетів один з мед братів. Його ударом ноги приклав чоловік, що стояв найближче до нас з Марі. Як тільки наш хлопець впав, колотнеча оновилася з подвоєною силою, а кахель забарвила кров.

    — Поліцію викликали? — я потягнула Марі подалі за стійку.

    — Це і є поліцейські, — дівчина відповіла, мало не в сльозах.

    — Що? — подив накрив з головою. 

    Я округлила очі, а коли скосила погляд на чоловіків, і зовсім пискнула. Кріс намагаючись відтягти одного з них, отримав ногою в груди від іншого.

    — Де охорона госпіталю? — я вирвалася вперед, але Марі схопила мене за руку і захитала головою.

    — Викликали, але зараз ніч, і якраз зміна міняється. А тут таке!

    Поки ми говорили, Кріс піднявся і пустився на допомогу Лео. Хлопець поліз між мужчинами і зумів відтягти одного убік. Проте, як тільки у вестибюль влетіла охорона, а за ними патрульні поліцейські, Лео ослабив хватку, і одразу отримав ударом в обличчя.

    Я мимоволі сіпнулася, коли побачила, як кров стікає уздовж вилиці Леонарда. Відчувши хвилю крижаного ознобу, не могла відірвати погляд від червоної доріжки. Серце колотилося все одно, що хворе.

    — Негайно припинити!!!

    До вестибюля увійшов чоловік в костюмі і оглядівся. На вигляд він нагадував працівника серйозних органів, що підтвердилося негайно. Чоловіки заспокоїлися, і навіть опустили голови.

    — Що ви тут влаштували? — продовжив незнайомець, але відповіді так і не послідувало. — Виведіть їх на свіже повітря негайно!

    Віддавши не інакше, як наказ, він звернувся до зава:

    — Прошу пробачити моїх підлеглих. Дільниця і муніципальний відділ візьме на себе відповідальність за дії інспекторів!