Темрява на світанку - Джон Гендс

Коваль скривився.

– Схоже, наш приятель Красін справді мав на увазі довгу подорож.

Дві вервечки тьмяних вуличних ліхтарів тяглися в ніч, дорога з центру столиці йшла на південь. Інтенсивність вуличного руху змусила «волгу» зменшити швидкість у цій частині Червоноармійської за її цегляними житловими будинками, побудованими в кінці століття в стилі необароко та сучасними – з бетону та скла, з книгарнями та магазинами одягу на перших поверхах.

– Бензину вистачить? – запитала Марія.

Коваль подивився на покажчик.

– Чверть бака. Будемо сподіватися, вистачить.

– Що означає «сподіватися», Лесю?

– Просто їхатимем, поки буде бензин, – відповів Коваль. – Нам не лишається нічого іншого.

Марія намагалася стримати напад істерії.

– Треба щось робити, – сказала вона.

Вони зупинилися за десятком машин від «волги», перед світлофором на перехресті з вулицею Івана Федорова.

– Я знаю, де можна дістати бензину, – сказав Мельник.

– О пів на дванадцяту ночі? – запитав Коваль.

– За долари – в будь який час.

– Але...

– Я маю досить доларів, – заспокоїв її Мельник.

Світлофор перемкнувся на зелене. Багато машин попереду звернули до бетонних башт Залізничного району. «Волга» поїхала прямо, повз неоготичного стилю католицьку церкву святого Миколая з двома шпилями. Щоб тримати «волгу» в полі зору, Ковалеві довелося натиснути на газ.

– Де твоє джерело бензину?

– Треба повернутися назад, до міста.

– Але ж ми втратимо їх з поля зору! – сказала Марія.

– Якщо закінчиться бензин, ми втратимо їх так чи інакше, – відгукнувся Мельник.

– Будемо їхати за ними, поки дізнаємося, якою дорогою вони виїдуть із Києва, а потім повернемося й наповнимо бак, – сказав Коваль.

– А ми не ризикуємо? – запитав отець Танюк.

– Маєте кращу пропозицію, отче?

Коваль знизив швидкість, коли гірчичного кольору міліцейська «волга», виючи сиреною й мигаючи червоною та синьою лампами, випередила їх і закрила чорну «волгу». А коли вона звернула з Червоноармійської, чорної «волги» попереду не було.

– Хтось бачив, якою дорогою вона пішла? – вигукнула Марія.

– Хай йому чорт! – вилаявся Коваль.

Степаняк молився, щоб міліцейська машина зупинила їх за перевищення швидкосте, але вона звернула до залитого світлом фасаду палацу «Україна». За ними зараз ішов один легковик і військова вантажівка. Фургона Коваля не було. Тепер вирішальною лишалася Московська площа. Звідти виходили чотири дороги: на схід, новим Південним мостом через Дніпро й далі швидкісним шосе до аеропорту Бориспіль або ще далі, до кордону з Росією; на південний схід, до урядових дач у Кончі-Заспі чи одному Богу відомо куди; на південь, до Одеси, та на захід, до аеропорту Жуляни. Їхати на захід далі аеропорту, на думку Степаняка, жодної рації не було. Якщо їм потрібен літак, то літак за Красіним закріплений.

Вони проминули Центральну автобусну станцію на Московській площі й повернули на дорогу №20, що вела на південь, до Одеси. На майже порожньому проспекті Сорокаріччя Жовтня «волга» додала швидкости. Степаняк мусив знайти спосіб знизити швидкість машини й повідомити Ковалю маршрут. Попереду він побачив освітлене вікно з вивіскою над ним.

– Ми можемо зупинитися біля кафе «Ярославна»? – запитав він. – Мені потрібен туалет.

Сержант мовчав.

– Це кафе цілком підходить до мого сечового міхура, – знову сказав Степаняк.

Кафе «Ярославна» залишилося позаду.

– Зупинися біля парку. – сказав Красін, не міняючи свого положення.

Чи не прикидався Красін увесь цей час, ніби спить?

Після Голосіївської площі сержант з’їхав на узбіччя.

– Я приєднаюся до вас, – сказав Красін.

Вони вдвох перейшли широку дорогу й боковими воротами ввійшли до Голосіївського парку. Кафе і туалети біля замерзлого ставка були зачинені. Красін стенув плечима й почав мочитися на сніг. Паруюча цівка, вигинаючись донизу, фарбувала сніг у колір соломи. Степаняк відійшов під один з дубів, що росли понад ставом, у надії приховати, якою жалюгідною була причина для зупинки машини. Після того він постояв якийсь час спиною до Красіна, а потім роблено сміючись, застібнув блискавку джинсів.

– Хай йому, на такому холоді навіть полярний ведмідь може відморозити свій член. Гадаю, далі на південь буде тепліше.

Красін мовчки чекав на нього. Можливості сказати Ковалеві більше в Степаняка не було. Він молився, щоб для Коваля нього було досить, аби вирушити з Московської площі в потрібному напрямку.

Лише одна ознака виказувала жахливу руйнівну силу, заховану в темному лісі попереду. Це був висвічений фарами машини шлагбаум з червоними та білими спіралями смуг, що перегородив їм дорогу. Він міг захищати залізничний переїзд. Із сірої будки вартового, біля стовпа ліворуч, з’явився юнак з миготливим червоним ліхтарем. Хлопець був у незагрозливій міліцейській шинелі та сірій, штучного хутра шапці. Не був загрозливим навіть знак STOP праворуч від жердини, англійською, а не російською мовою – білі букви на червоному шестикутнику. Загрозливою ознакою була сирена на будці вартового, що натякала на щось зловісне попереду.

Боєць у міліцейській формі нахилився до відчиненого заднього вікна. Красін сказав:

– Полковник Красін, майор Степаняк і водій.

Вартовий пішов до будки, подзвонив по жовтому телефону й повернувся до них з те кою в руках:

– Будь ласка, розпишіться.

Красін розписався, глянув на свій годинник і в графі «Час приїзду» написав «03:49». Степаняк намагався прикинути, чи далеко відстали Марія та інші. Хотілось вірити, що вони поїхали за «волгою» на південь, дорогою М20, і біля Кривого озера звернули на схід. Про інше було страшно й думати. Вартовий підняв шлагбаум, і «волга» в’їхала до забороненої зони.

Фари вихопили засніжену дорогу, що серед чорних дерев нагадувала тунель. Вони проминули кілька бічних доріг і під’їхали до масивних металевих