Темрява на світанку - Джон Гендс
Солдат, що вийшов з будки, був також у шапці із штучного хутра, але з емалевою кокардою – червоною зіркою в середині золотого вінка. З плеча в нього звисав автомат Калашникова. Він теж зателефонував, попросив Красіна розписатись і вказати час, лише після цього відчинив ворота й дозволив «волзі» проїхати. Короткий проїзд вів до невеликого навчального плацу, що невиразно вимальовувався у світлі місяця: срібний прямокутник, оточений сонними одноповерховими будиночками. Світилося, мов недремне око, єдине вікно. Цупкі фіранки були зсунуті й кидали густу тінь на «волгу», що зупинилася біля будинку. Двері поряд з вікном відчинилися, і машину залило яскравим світлом. Кремезний чоловік в однострої з погонами полковника зійшов східцями вниз, підступив до машини й відчинив задні дверцята.
– Ви захопили мене зненацька, – сказав він з усмішкою, – приїхали на хвилину раніше.
– Радий знову тебе бачити, Ваню, – привітав його Красін, вийшовши з машини.
У простій чавунній плиті палав вогонь, зігріваючи кімнату, що була розкішна проти більшости полкових штабів. Портрет Леніна та емблема полку із серпом і молотом, що прикрашали вибілені стіни, нагадали Степанякові його власну військову службу. Проминувши шлагбаум з червоними та білими спіральними смугами, він опинився в іншому часовому вимірі.
– Полковнику Муратов, – сказав Красін, – познайомтесь, будь ласка, з майором Степаняком.
Івану Васильовичу Муратову було трохи за сорок. Невиразні риси обличчя й очі-щілинки свідчили про його якутське чи бурятське походження і робили підозрілим погляд, яким він дивився на Степаняка.
– Ласкаво просимо, майоре, дуже радий.
– Щасливий познайомитися з вами, полковнику, – сказав Степаняк. – Сподіваюся, зможу зробити переконливу заяву від імені Бондаря.
Муратов невдоволено насупив брови й багатозначно глянув у куток кімнати. Там, у положенні «струнко», з автоматом на грудях, перед великим червоним прапором із золотою зіркою та полковими нагородами стояв молоденький солдатик. Заміни його військову форму на голубі штани під білу сорочку з червоною краваткою та забери автомат Калашникова, – й він буде юним піонером Степаняком, який несе почесну варту на площі Перемоги. Стало зрозуміло, що особливий склад не причетний до змови і вести тут балачки про це не було сенсу.
Помічник приніс термос із кавою. Муратов самовдоволено посміхнувся.
– Пізня вечеря чи ранній сніданок. Прошу вас, – сказав він, киваючи на стіл, заставлений стравами.
Стенаняк почекав, поки Красін вибере собі все, що йому сподобається, а Муратов поклав собі на тарілку яйця, кілька кружалець ковбаси, жирної шинки, хліба та масла. Нерви стискали шлунок Степаняка й позбавляли апетиту, але він узяв пару яєць, чорного хліба й масла. Коли Муратов налив собі горілки. Степаняк послідував його прикладові. Красін пив мінеральну воду. Степаняк уже збирався облупити яйце, коли Муратов проткнув ручкою чайної ложечки шкаралупу яйця на своїй тарілці й висмоктав його. Степаняк терпіти не міг сирих яєць і тепер сушив собі голову, як уникнути цієї бридоти.
Він намагався затриматись за столом, аби дати Ковалю якомога більше можливости під’їхати на відстань дії радіопередавача, якщо їхній фургон їхав за ними, але тільки-но Красін допив свою каву, Муратов подивився на годинника й сказав:
– Час рушати.
Він надів шинель та кашкет, тоді запросив Красіна й Степаняка на вихід. Біля будинку на них чекав «УАЗ».
Сидячи з Красіним на задньому сидінні, Степаняк уважно дивився між кашкетом Муратова та головою водія, намагаючись запам’ятати дорогу, якщо доведеться втікати, але в темряві всі відгалуження здавались однаковими. Всіма чотирма ведучими колесами «УАЗ» трясся по одній із цих обмерзлих доріг, аж поки фари вперлись у металеві ворота з червоними зірками. В обидва боки від воріт тягся в темряву високий паркан з трьома рядами колючого дроту вгорі. Впізнавши «УАЗ» Муратова, вартовий відчинив ворота, й машина поїхала чітко розміченою лісовою дорогою. Степаняк боявся глянути на годинника. Якщо Коваль поїхав за «волгою», він зараз повинен бути в радіусі дії радіопередавача. Степанякові необхідно було відновити контакт і наважитися нетактовно порушити мовчанку Красіна й Муратова.
-Я ніколи не був там, де розташовані ракети, полковнику. Куди ми зараз їдемо?
Муратов обернувся й сказав більше, ніж Степаняк сподівався почути:
– Ракетна установка №3. Одна з перших, побудованих для ракет СС-19.
«УАЗ» зупинився біля невеликої одноповерхової казарми. Над галявиною по той бік висла моторошна тиша. Пагорби, що виростали із снігу, мов кургани на доісторичних полях поховань, теж були оточені дротяними загородами.
У кімнаті відпочинку перебувало п’ятеро офіцерів. На стіні, обклеєній шпалерами «під-цеглу», було все загальноприйняте: своєрідний ієрархічний плакат з фотокартками (голова-плечі) особового складу батальйону, плакат з військовими відзнаками, від маршала до сержанта, та плакат, на якому були показані прийоми віддавання честі. Не було плакатів з портретами військового керівництва та обов’язкових портретів вождів і керівників уряду. Замість них стіни були прикрашені українськими блакитно-жовтими прапорами й тризубами та двома зовсім іншими портретами. Степаняк прочитав підпис під одним з них: «Роман Шухевич, Верховний командир УПА в 1943–1950 рр.» Підпис під другим йому читати не було потреби.
Степаняк дивився на широке обличчя й непокірний білий чуб Романа Бондаря, благаючи, щоб портрет сказав йому, де зараз Марія.
– Гадаю, ви оціните цей прийом, – пояснив Муратов, а потім познайомив Красіна з офіцерами:
– Командир батальйону підполковник Гуренко. Він зробить заяву з командирського бункеру. – Високий блондин, офіцер-українець, мав міцний потиск руки й похмурий погляд фанатика чи кар’єриста. – Командир жовтої зміни пускової команди майор Лавренюк. Командир синьої зміни майор Миронов. Командир чорної зміни майор Далгат, цього тижня зміна в резерві. Командир батальйону охорони майор Сілаков. – Муратов зробив паузу й звернувся вже до згадуваних офіцерів. Маю честь відрекомендувати вам полковника Лєскова. Він проведе з вами детальний інструктаж.
Степаняк подумав, що заяви залишилося чекати недовго.
