Темрява на світанку - Джон Гендс

– Це Еліот. Я працював над поемою, яку ви просили мене написати. Частина її звучить не достовірно. Побоююся, що вона не викличе бажаного нам резонансу. Можу я пояснити?

– Звичайно. Приїжджайте о десятій вечора. Де я, ви знаєте. – Телефон замовк.

Важкою тремтячою рукою Степаняк поклав слухавку на важіль.

– Схоже, Красін тут, щоб остаточно проконтролювати всі деталі, – сказав Мельник.

– Треба, щоб ти все записав.

– Ні, – сказав Степаняк. – Не вийде. Це не спрацює.

– Тобі не потрібно бути там більше як півгодини, – наполягав Мельник. – Скажи йому, що тебе непокоїть достовірність твоєї заяви від імені Бондаря й ти бажаєш, щоб він, Красін, перевірив її зміст. Скажеш стільки, аби було досить, щоб його потім викрити, і йди від нього.

Степаняк шукав якогось виходу.

– Він відчує магнітофон за милю.

Мельник похитав головою.

– Ми використаємо мініатюрний радіомікрофон і будемо поруч у машині з приймачем. Готові прикрити тебе, якщо справи підуть погано. Але все буде гаразд. Я певний.

– Ви маєте обладнання?

– Ще ні, – сказав Мельник, надіваючи пальто, – але ми маємо багато контактів у війську і службі безпеки. В ці дні не існує того, чого не можна купити за долари. Я повернуся до шостої, отче.

Священик сів на ліжко. Він досі був у рясі.

– Ярослав може бути зухвалий, але він бажає, як краще.

– Звичайно, – кинув Степаняк. – Він кладе під сокиру мою голову, не власну.

– Це вірно. – погодився священик. – Але це його країна й під сокиру, як ви сказали, попадає його народ. Скільки безвинних людей загине, якщо буде вторгнення!

– Послухайте, отче, я не бажаю морального шантажу, розумієте? Ви не знаєте Красіна, не бачили його в роботі. Я не можу опинитися перед ним віч-на-віч. Я просто не можу його бачити.

– Я приготую ще кави. Якщо бажаєте поголитися, моя бритва у ванній кімнаті.

Степаняк переставив стілець так, щоб розп’ятий Христос не міг за ним спостерігати. Задзвонив телефон. Степаняк підняв трубку. Він упізнав голос Марії, але не відповів, а затулив рукою мікрофон і покликав:

– Отче, телефон!

Танюк узяв трубку.

Степаняк сидів, уважно прислухаючись до розмови. Єдине, чого не сказав священикові, – що Марія пропонувала йому себе, якщо він спробує зупинити виконання плану Красіна.

Танюк поклав трубку.

– Вона мене згадала, отче?

Танюк кивнув.

– Марія запитала, чи я збираюся сьогодні відвідати Романа. Сказала, що вас не буде.

Фари машин раз у раз освітлювали обличчя Степаняка, перш ніж проїхати мимо й дозволити йому знову зануритись у темряву «москвича», якого зупинив на узбіччі дороги Василь Ладенюк. Мініатюрний радіомікрофон був непримітний, якщо його не шукати. Мельник сказав, що ця штука передає на велику відстань, але повинна перебувати в межах двох метрів од джерела, щоб записане було розбірливе.

Маючи досвід невдалих операцій, Степаняк не бажав залучити когось іще, але Мельник наполіг. Потрібна була машина для нього й автомобіль для приймача й магнітофона. Марія вже знала про план Красіна й могла позичити машину в свого дядька. Леся Коваля теж необхідно було гукнути: Лесь мав фургона. Степаняк був зараз радий, що Мельник залучив Марію.

Образ її тіла й досі стояв перед очима, на губах мовби вичахав смак її шпаркого поцілунку, у вухах бриніли її слова: «Дякую тобі, Тарасе. Хай береже тебе Бог!» Це надавало більшої сміливости, ніж пістолет у черезплічній кобурі, яку Мельник припасував на ньому. «Просто на непередбачений випадок, – сказав він. – Це дасть нам час дістатися до тебе, але малоймовірно, що буде щось негаразд».

– А якщо Красін виявить мікрофон?

Від усмішки вуса Мельника потяглися назад.

– Скажи йому, що мікрофон завжди з тобою на випадок, якщо Рух виявить, що ти працюєш на нього, Красіна.

Степаняк подумав, чи не зняти кобуру з пістолетом, що, здавалось, має тонну ваги. Він глянув на годинник. Вони запізнювалися.

– Перевірка, один, два, три, – сказав він, дивлячись у дзеркало заднього виду. Позаду, на Мінському проспекті, тричі мигнули головні вогні нерухомого фургона. Степаняк повернув ключ запалення і, повільно здавши назад, вибрався на шосе й поїхав лісом.

Цього разу вартовий не запитав посвідчення. Пройшла, здавалося, вічність, перш ніж він поклав телефонну трубку у своїй будці й відчинив зелені ворота. Повний місяць світив крізь гілля сосен та ялин і кидав тіні на пориту коліями дорогу. Доїхавши до майданчика перед замерзлим озером. Степаняк зупинився. Біля дачі було припарковано в лінію шість машин, усі з чорними номерними знаками. Степаняк зробив крутий розворот і припаркував «москвича» на узбіччі дороги, залишивши ключ у замку запалення, готовий до негайного від’їзду.

Кремезний чоловік, який відчинив двері, був у джинсових штанях, але смугастий тільник під відкритою шкіряною курткою виказував військового.

– Чекайте тут, – без церемоній сказав чоловік, провівши Степаняка до маленької кімнати, де зберігалися ковзани, лижі, куфайки, хутряні пальта та білі маскувальні халати, що використовуються під час полювання взимку. Була там і замкнена піраміда з нарізною зброєю. Степаняк відчув себе здобиччю. Чи швидко мисливець почне переслідування? Він кашлянув, щоб

Мельник та інші знали, що передавач працює. Із старого соснового цоколю стін повипадали сучки, утворивши готові отвори для спостереження. В кімнаті не було опалення, але краплі поту стікали йому з лоба в очі. Степаняк утирався рукою. Шкіра під наплічною кобурою була вогка й холодна. Мельник казав, що все скінчиться за півгодини. Степаняк уже сидів у цій кімнаті двадцять сім хвилин.

– Лєсков зараз вас прийме, – нарешті знову з’явився той самий чоловік і повів Степаняка недовгим коридором. Красін стояв на порозі кабінету й говорив щось до чоловіків, що з’юрмилися навколо столу. За ними висіла втикана кольоровими шпильками