Темрява на світанку - Джон Гендс

Кристіні, нібито Роман Бондар підтримує захоплення ядерних ракет. Не зможе, коли почнеться окупація, потелефонувати на телебачення й сказати, начебто Роман Бондар закликає Українську армію боротися до смерти проти об’єднаних сил Росії й НАТО. Але це «віроломство» щодо Красіна вирішить його долю. Краще зробити зараз один безболісний крок через хитке поруччя, ніж помирати в агонії смертю, яку наготує йому Красін.

Він зібрав усю свою волю, щоб зникнути... Зникнути – куди? Краще не дивитися вниз. Над ним було синє вечірнє небо. Перед ним, на тлі червоної стрічки обрію, стояли темні силуети однакової висоти, прямокутні житлові будинки вулиці Урицького з золотавими цятками освітлених вікон. Мов два ряди гігантського доміно, плавно вигинаючись, вони бралися нагору.

На обрії, між рядами доміно, стримуючи наближення пітьми, мов черево великої печі, догоряло сонце. Чи не таким здається ядерний вибух?

Згадка про біле тіло Марії, що його вона була ладна принести в жертву, якої Степаняк не міг утопити в горілці, змінилася згадкою про Толю, про його захоплення Степаняковими вигадками, про вражену раком щитовидну залозу малого. Ця згадка залишилася й після того, як сонце ковзнуло за землю й піч зникла в чорноті ночі.

35

– Робити треба так, як ви вважаєте за найкраще, – сказав гідним голосом отець Танюк.

– Мені не потрібна лекція на тему моралі, – сказав Степаняк. – Ви можете зрозуміти, що я ні в якого біса не вірю?

Танюк почухав лису голову й знову засунув руки до кишень ряси. В кімнаті було холодно. З розп’яття над диваном-ліжком, де сидів Танюк, на Степаняка дивився Христос.

– Пробачте мені, Тарасе. Більшість тих, хто приходить до мене серед ночі, очікують моральної підтримки.

– Мені потрібно було порадитися з кимось, чи можу я щось зробити, аби запобігти вторгненню. – Степаняк підвівся. – Не кажіть нікому того, що я вам розповів. Я прийшов до вас, бо священики, вважається, ніколи не розголошують довірених їм таємниць.

– Довірених під час сповіді, – поправив його Танюк. – Я згоден: повідомивши Захід без будь-яких доказів, нічого не можна досягти, крім, як ви сказали, вашої смерти. А виходячи з того що ви розповіли мені про цього полковника Красіна, це буде винятково болісна смерть.

– Якщо це все, що ви можете мені сказати...

– Але, – перебив його Танюк, – мені здається, якщо ви бажаєте зробити щось корисне, то повинні постаратися здобути докази.

– Як я можу їх здобути?! – Степаняк рушив до дверей.

– Я лише священик. Нам потрібен хтось, хто знається на цих речах. Я думаю про віруючу людину, на яку можна покластися. Вона дотримає свого слова, якщо ми попросимо її не розголошувати почутого.

Степаняк зупинивсь у дверях:

– Хто це?

– Ярослав Мельник.

– Ні.

– Чому ні?

Мельник підозрював його з самого початку. Успіх Степаняка в Марії перетворив цю підозру в рішучість викрити дволикість Степаняка, й тоді... Степаняк не бажав думати, яку форму матиме Ярославова відплата.

– Він ревнує мене, отче.

– Ви певні, що немає іншого способу? – запитав Танюк. – Тарасе, якщо ви щиро бажаєте запобігти цьому вторгненню, то у вас немає ні великого вибору, ні, підозрюю, багато часу.

* * *

За годину по тому Ярослав Мельник сидів біля маленького, з пластиковим покриттям, столика на кухні священика, яка відрізнялась од кухні Степаняка на вулиці Урицького лише тим, що тут, замість перевідних картинок про Мікі Мауса, наліплених на потріскані плитки кахлів, отець Танюк намагався дати якесь забарвлення бездушній кімнаті, повісивши на тасьмі барвисті лики святих.

Отець Танюк обмотав рушником дужку емальованого чайника й налив гарячої води в чашки з розчинною кавою.

– На жаль, у мене немає молока й цукру.

Степаняк запропонував Мельникові манільську сигару, але Мельник дістав з кишені сигарети, запалив і видихнув дим носом. Тримаючи сірника великим і вказівним пальцями, він не сіпнувся, коли сірник, догорівши, обпік пучку. Мельник заговорив, і його слова були адресовані священикові, а в погляді була неприхована зненависть до Степаняка.

– Я дав слово, отче, але, почувши те, що він розповів, гадаю, краще було б не давати.

– Ну, ну, – докірливо кинув Танюк. – Тарас би нічого тобі не розповів, якби я не запевнив, що ти дотримаєш слова.

– На мене можна покластися, я своєї обіцянки дотримаю, а як щодо нього? Чи йому можна вірити? Звідки ми знаємо, що сказане ним не є якась брехня, аби від чогось відвернути нашу увагу?

Священик узяв сигарету з пачки Мельника й припалив її від газової плити.

– Я не певен, що в тебе є вибір. Ярославе. – За ще концтабірною звичкою, він зробив легку затяжку й дихав димом, щоб сигарети вистачило надовше. – Як на мене, я сказав би, що Тарас щирий. Можливо, вперше, але, зважаючи на нещирість у минулому, йому тепер нелегко. Не думаю, що нам треба робити так, аби йому було ще важче.

Степаняк спостерігав, як Мельник витирає тильним боком руки мокрі від кави вуса. Цей нетямущий гомосексуаліст йому не допоможе.

– Дайте мені паперу, отче, – попросив Мельник, дістав із задньої кишені джинсів олівець, лизнув графіт і, коли Танюк поклав на стіл аркуш паперу, сказав:

– Перш за все «де?» В Україні лише два центри стратегічних ракет, один у Деражні й один у Первомайську. В Деражні є кілька членів Союзу українських офіцерів, але в Первомайську немає жодного.

– Могли б члени Союзу в Деражні дізнатися, чи це не їхня база заявить про вірність Українському парламентові? – запитав Танюк.

Мельник затягся сигаретою й випустив довгу сіру струмину диму.

– Я в цьому сумніваюся. Командири тримали б це у таємниці від офіцерів, про яких відомо, що вони симпатизують Україні.

– Можна зробити якесь припущення? – запитав Степаняк.

– У Деражні знаходяться лише