Загублена - Гілліан Флінн
Перші тижні після смерті Морін я намагалася робити так само. Відрізала хлібні кірочки, прасувала його футболки, пекла чорничний пиріг за рецептом Морін.
— Зі мною не потрібно носитися, Емі, справді,— дивлячись на буханець обрізаного хліба, запевнив він.— Я дозволяв мамі робити це, бо це її радувало, але знаю, що тобі не до вподоби так панькатися зі мною.
Тож ми повернулися до чорних квадратиків. Милий, уважний, закоханий Нік знову зник. Натомість повернувся грубий, роздратований і злий Нік. У важкі часи найкраще шукати підтримку в чоловікові чи дружині, але Нік, здається, ще більше віддалився. Він — мамин мазунчик, чия мама померла. Він узагалі не хоче мене підпускати.
Він використовує мене для сексу, коли треба. Нік притискає мене до столу чи спинки ліжка й починає порати, мовчить аж до останніх кількох секунд, а тоді кілька швидких видихів — і одразу ж відпускає. Кладе долоню мені на поперек — це єдиний інтимний жест, і повторює фразу, що повинна переконати, наче це гра: «Ти така сексуальна, що я просто не міг себе контролювати». Але вимовляє це мертвим голосом.
Тест. Ваш чоловіку з яким ви колись мали неймовірне сексуальне життя, став віддаленим і холодним, він хоче сексу лише за його правилами. Ви:
A) Не даєте йому, він не переможе в цій грі!
Б) Плачете, і ниєте, і вимагаєте відповідей, які він ще не готовий дати, тим самим ще більше його віддаляєте.
B) Вірите, що це лише горбочок у довгому шлюбі, чоловік переживає важкі часи, тож спробуйте виявити розуміння й перечекати.
Відповідь: «В». Правильно ж?
Мене дуже непокоїть, що наш шлюб розвалюється, а я не знаю, як поводитися. Вам може здатися, наче найкраще буде звернутися до моїх батьків, бо вони обоє психологи, але я занадто горда. Вони не надто допоможуть подружніми порадами. Вони ж споріднені душі, пам'ятаєте? У них у житті лише підйоми і без жодних спадів — єдиний нескінченний вибух нескінченного екстазу. Я не можу зізнатися їм, що руйную останнє: свій шлюб. Вони якось спромоглися написати ще одну книжку — уявний докір, у якій Емі радіє фантастичному, вдалому, нетурбулентному, щасливому шлюбу в історії... бо вона постаралася.
Але я хвилююся. Постійно. Знаю, що вже застара як на смак мого чоловіка. Бо я ідеально йому пасувала аж шість років тому, і я пам'ятаю ті безпардонні коментарі про жінок під сорок: які вони жалюгідні, одягаються як новорічні ялинки, п'ють. Коли я питала його, як він відпочив у якому-небудь барі, Нік дуже часто відповідав: «Було повно тих безнадійних» (це так він називав жінок мого віку). Тоді я була молода, лише переступила тридцятирічний поріг, тож насміхалася за компанію, наче не стану такою самою. Тепер я його «безнадійна», а Нік опинився у пастці зі мною. Може, тому він такий лихий.
Я влаштувала собі терапію дітьми. Щодня приходжу до Ноель і дозволяю її трійнятам атакувати мене. Маленькі пухкі ручки у моєму волоссі, липкий подих у мене на шиї. Зрозуміло, чому жінки постійно погрожують з'їсти дитину: «її аж з'їсти хочеться! Можу його ложкою з'їсти!» Хоча, коли я спостерігаю, як троє дітей Ноель шкандибають до неї, розчервонілі після сну, протирають очі, шукаючи маму, як маленькі ручки торкаються її коліна чи руки, наче Ноель — їхня опора, наче вони знають, що так будуть захищені... інколи мені стає боляче.
Вчора візит до Ноель був мені особливо потрібен, тож, може, тому я утнула дурницю.
Повернувшись додому, Нік бачить мене у спальні, щойно з душу, і досить швидко ми притискаємося до стіни, переплівшись. Коли він кінчає й відпускає мене, я помічаю на синій фарбі свій вологий поцілунок. Сівши на краєчок ліжка й переводячи подих, Нік каже, не підводячи на мене очей:
— Пробач за це. Ти просто була мені потрібна.
Підходжу до нього й обіймаю, вдаючи, що такий секс абсолютно нормальний — приємний подружній ритуал.
— Я тут подумала...
— Так, про що?
— Гадаю, прийшов час розширити нашу родину. Спробувати завагітніти.
Розумію, що це божевілля, ще коли озвучую думку, але не можу втриматися, бо перетворилася на причинну, яка хоче завагітніти, сподіваючись, що це врятує шлюб.
Це якось заспокоює — перетворитися на таку людину, яких завжди зневажала.
Ніка наче струмом пронизує.
— Зараз? Зараз, мабуть, найгірший час для розширення родини, Емі. У тебе ж навіть роботи немає...
— Я знаю, але все одно хочу сидіти з дитиною вдома, ну хоч попервах...
— Емі, у мене тільки-но померла мама.
— А це буде нове життя, новий початок.
Він хапає мене обіруч і вперше за тиждень дивиться прямо в очі.
— Емі, я знаю, що тобі здається, наче після смерті моєї матері ми швиденько повернемося назад у Нью-Йорк і заведемо діток, і ти відновиш своє старе життя. Але у нас немає для цього грошей. Нам ледь вистачає грошей тут. Ти навіть не уявляєш, який тиск я відчуваю щодня, намагаючись владнати нашу ситуацію. Щоб бути клятим годувальником. Я не зможу забезпечувати нас із тобою — та ще й кількох дітей. Ти ж захочеш дати їм усе, що мала в дитинстві сама, а я не зможу. Ніяких приватних шкіл для маленьких Даннів, ніякого тенісу чи скрипки, ніяких літніх таборів. Ти зненавидиш нашу бідність. Ти її зненавидиш.
— Я не настільки поверхова, Ніку...
— Ти справді вважаєш, що саме зараз ми готові до дітей?
Ще ніколи ми так відверто не обговорювали наш шлюб, і я бачу, що Нік уже жаліє про сказане.
— Ми постійно перебуваємо в напрузі, любий,— кажу я.— У нас були труднощі. Знаю, що в цьому чимало моєї провини. Я просто почуюся розгубленою...
— То ми поповнимо ряди тих пар, які народжують дитину, щоб владнати проблеми у шлюбі? Бо це завжди так «допомагає»...
— Ми народимо дитину, бо...
Його очі наповнюються темрявою, якимсь тваринним виразом; Нік знову хапає мене за руки.
— Просто... Ні, Емі. Не зараз. Я не витримаю ще
