Загублена - Гілліан Флінн

Я теж нахмурився: справжні фото цієї жінки з моєю жінкою?

— У зоопарку Сент-Луїса минулого жовтня, на пікніку з трійнятами, на пароплавній прогулянці цього червня. Тобто минулого місяця.

— Емі жодного разу за ці роки навіть не вимовила ім'я Ноель. Я серйозно.

Я пошукав у пам'яті події цього червня і пригадав вихідні, коли їздив на відпочинок з Енді, а Емі сказав, що їду з хлопцями до Сент-Луїса. Повернувшись додому, я застав Емі у жахливому настрої, почервонілу та злющу. Вона заявила, що провела всі дні за переглядом тупих передач по телевізору і читанням нудної книжки на причалі. А насправді вона була на пароплавній прогулянці? Ні. Я не міг уявити нічого гіршого для Емі, ніж типову для Середнього Заходу прогулянки на пароплаві: пиво охолоджується в кулерах, прив'язаних до каное, гучна музика, налигані студенти, місця для кемпінгів розмічені блювотою.

— А ви впевнені, що на тих фото моя дружина?

Вони перезирнулися з виразом «він що — серйозно?».

— Ніку,— мовила Боні.— У нас немає підстав не вірити, що жінка на фото, яка схожа на вашу дружину як дві краплі та яку Ноель Готорн — матір трьох дітей і найкраща подруга вашої дружини у цьому місті — називає вашою дружиною, не є вашою дружиною.

— Вашою дружиною, з якою — я просто мушу це повторити — ви одружилися, за словами Ноель, через гроші,— додав Гілпін.

— Я не жартую,— мовив я.— У наші часи будь-хто може підробити фото на комп'ютері.

— Гаразд, то хвилину тому ви були переконані, що якось причетний Дезі Коллінгз, а тепер перемкнулися на Ноель Готорн,— мовив Гілпін.— Здається, ви справді робите усе можливе, щоб перекласти на когось провину.

— З себе? Так, роблю. Слухайте, я не одружувався з Емі заради грошей. Вам справді варто більше поспілкуватися на цю тему з її батьками. Вони знають мене і мій характер.

«Та вони знають не все»,— занепокоєно подумав я. Боні за мною спостерігала; вона мене начебто жаліла. Гілпін, здається, навіть не слухав.

— Ви збільшили страховку життя своєї дружини аж до мільйону двохсот тисяч доларів,— з удаваною втомою заявив Гілпін. Він навіть потер довге вузьке обличчя.

— Емі зробила це сама! — випалив я.

Копи лише дивилися на мене й чекали.

— Точніше, документи подав я, але це була ідея Емі. Вона наполягала. Присягаюся, мені до цього байдуже, але Емі вирішила, що, враховуючи наш фінансовий стан, це дозволить їй почуватися більш захищеною, якось так, це мало стати розумним бізнесовим рішенням. Дідько, я не знаю, чому вона так вирішила. Я її про це не просив.

— Два місяці тому хтось шукав інформацію з вашого леп-топу,— провадила Боні.— «Як попливе тіло на річці Міссісіпі». Можете це пояснити?

Мені знадобилося два глибокі вдихи й дев'ять секунд, щоб узяти себе в руки.

— Господи, це була лише тупа ідея для книжки,— розповів я.— Думав написати книжку.

— Гм-м-м,— відповіла Боні.

— Дивіться, ось що, здається, діється,— почав я.— Гадаю, чимало людей дивиться ці телевізійні репортажі, де чоловік — це завжди паскудний тип, який убиває свою дружину, і вони бачать мене крізь таку призму, тож починають перекручувати справді безвинні, нормальні речі. Це перетворюється на полювання на відьом.

— То це так ви пояснюєте ті рахунки по кредитних картках? — запитав Гілпін.

— Я сказав вам, що не можу пояснити ті кляті рахунки, бо не маю до них стосунку. Це ваша бісова робота — з'ясувати, звідки вони взялися!

Вони мовчки сиділи поруч, чекаючи.

— Які дії проводяться, щоб знайти мою дружину? — запитав я.— Які ниточки ви вивчаєте, окрім мене?

Будинок затрусився, небо луснуло, й у вікні ми побачили реактивний літак, що пролетів над річкою, оглушивши нас.

— «Ф-10»,— сказала Ронда.

— Нє, занадто малий,— вирішив Гілпін.— Це має бути...

— Це «Ф-10».

Боні нахилилася до мене, переплівши руки.

— Ніку, наше завдання — переконатися, що ви на сто відсотків чисті,— мовила вона.— Я знаю, що ви цього теж хочете. Тож, якщо можете допомогти нам розплутати кілька невеличких вузлів... бо це справді вузли, через які ми знову й знову перечіпаємося.

— Може, вже час мені викликати адвоката.

Копи обмінялися ще одним поглядом, наче на це й закладалися.

Емі Елліот-Данн

21 жовтня 2011 року

Запис у щоденнику

Нікова мама померла. Я не мала можливості писати, бо Нікова мама померла, і її син втратив якір. Мила сильна Морін. Вона не лягала аж до останніх днів, відмовляючись зменшити темп. «Я просто хочу жити, доки більше не зможу»,— казала вона. Вона почала в'язати головні убори для інших пацієнтів після хіміотерапії (сама ж вона вирішила, що вже досить, досить, досить, не хотіла продовжувати життя, коли там чекають «нові трубки»), тож я запам'ятаю Морін в оточенні яскравих клубків ниток: червоних, жовтих і зелених: її пальці рухаються, шпиці цокають, а вона теревенить своїм вдоволено-котячим голосом, дуже глибоким, який нагадує сонне муркотіння.

А потім одного вересневого ранку вона прокинулась, але не зовсім: то була вже не Морін. За одну ніч вона перетворилася на пташечку, отак швидко: шкіра зморщилася й обвисла, а очі бігали кімнатою, не в змозі нічого впізнати, і себе також. Тож далі був хоспіс, неяскраво освітлене радісне місце з картинами на стінах (жінки у чепчиках і нескінченні щедрі пагорби) й автоматів зі снеками і невеличкими порціями кави. Перебування у хоспісі не могло її вилікувати чи допомогти їй, а мало лише забезпечити комфортну смерть, і за три дні це сталося. Все було дуже нудно, так, як і хотіла Морін (хоча я певна, що вона б закотила очі на фразу «як і хотіла Морін»).

Церемонія була скромна, але вишукана. Прийшло кількасот людей, а номінальною хазяйкою заходу стала дуже схожа на Mo сестра з Омахи, вона наливала каву й лікери, роздавала печиво і розповідала смішні історії про померлу. Ми поховали її вітряного теплого ранку, Го з Ніком тулилися одне до одного, а я стояла поруч, почуваючись зайвою. Тієї ночі Нік, лежачи до мене спиною, дозволив мені обійняти його у ліжку, але вже за кілька хвилин підвівся і прошепотів: «Хочу на свіже повітря»,— та вийшов з будинку.

Нікова мати завжди з ним панькалася, вона наполягала на візитах принаймні раз на тиждень. Під час цього