Загублена - Гілліан Флінн

— Дезі... е-е-е... Коллінз...— почав Гілпін.

— Коллінгз. Я знаю, що ви всі з ним спілкувалися і що з якоїсь причини не надто зацікавлені, тож сьогодні я навідався до нього сам. Щоб переконатися, що він... адекватний. І я не впевнений, що це так. Гадаю, вам усім не завадило б до нього придивитися. Добряче покопати. Словом, він же переїхав у Сент-Луїс...

— Він оселився у Сент-Луїсі за три роки до вашого повернення,— повідомив Гілпін.

— Гаразд, але він таки у Сент-Луїсі. Це близько. Емі придбала пістолет, бо боялася...

— Дезі нормальний, Ніку. Приємний чоловік,— сказала Ронда.— Хіба вам так не здалося? Взагалі-то він нагадує мені вас. Справжній золотий хлопчик, мамин мазунчик, любий і єдиний.

— Я маю близнючку. Я не мазунчик. Я навіть на три хвилини старший.

Було видно, що Ронда намагається зачепити мене, подивитися, чи зможе вивести мене з себе, і хоча я розумів це, кожна згадка про мазунчика викликала злісний приплив крові до шлунку.

— Хай там як,— урвав Гілпін,— вони з матір'ю заперечують, що він узагалі переслідував Емі, тим більше мав з нею контакт усі ці роки, окрім нечастого листування.

— Моя дружина сказала б інше. Він писав Емі роками, роками, а потім раптом заявляється сюди на пошуки, Рондо. Ви про це знали? Він був тут того першого дня. Ви попереджали звертати увагу на чоловіків, які наполягають на участі в розслідуванні...

— Дезі Коллінгз не є підозрюваним,— підняла руку Ронда.

— Але...

— Дезі Коллінгз не є підозрюваним,— повторила вона.

Ця новина мене образила. Я хотів звинуватити Ронду у зміні настрою через Еллен Еббот, але цю акулу краще не згадувати.

— Гаразд, а як щодо всіх цих типів, які обривають нам телефон? — підійшов я до столу та схопив аркуш з іменами, який раніше бездумно туди жбурнув. Почав зачитувати.— Вони точно хочуть брати участь у розслідуванні: Девід Семсон, Мерфі Кларк — це колишні хлопці, Томмі О'Гара, Томмі О'Гара, Томмі О'Гара дзвонив тричі, Тіто Пуенте — цей просто тупорилий клоун.

— А ви передзвонювали? — поцікавилася Боні.

— Ні. А хіба це не ваша робота? Я навіть не знаю, які з них щось знають, а які — просто психи. У мене немає часу телефонувати якомусь придурку, що вдає з себе Тіто Пуенте.

— Ніку, я б не приділяла стільки уваги гарячій лінії,— порадила Ронда.— Це постріл у молоко. Ну, бо ми прослухали купу телефонних дзвінків від ваших колишніх дівчат. Вони просто хотіли привітатися. Дізнатися про ваші справи. Люди можуть бути дивними.

— Може, нам вже варто перейти до запитань? — підказав Гілпін.

— Звісно. Ну, мабуть, почнемо з того, де ви були того ранку, коли зникла ваша дружина,— зненацька вибачливо і поштиво мовила Боні. Вона грала доброго копа, і ми обоє про це знали. Ну, хіба що вона справді була на моєму боці. Щоб коп був на твоєму боці — це ж можливо? Правда ж?

— Тобто, коли я був на пляжі.

— Ви й досі не пригадуєте, чи бачили там когось? — запитала Боні.— Нам би надзвичайно допомогло, якби можна було викреслити цю дрібницю з переліку.

Вона нагородила мене приязною мовчанкою. Ронда не лише вміла сидіти мовчки, а й наповнювати кімнату своїм настроєм, наче той восьминіг зі своїми чорнилами.

— Повірте, я б хотів цього не менше за вас, але ні. Я нікого не пригадую.

Посмішка Боні мене схвилювала.

— Це дивно, ми лише випадково згадали кільком людям про ваше перебування на пляжі, а вони всі говорять... Скажімо, їх усіх це здивувало. Вони говорять, що це зовсім на вас не схоже. Ви не фанат пляжу.

Я знизав плечима.

— Якщо конкретно, то чи приходжу я на пляж і лежу там цілий день? Ні. Але випити кави зранку? Звісно.

— Агов, це ж може допомогти,— радісно заявила Боні.— Де ви купували того ранку каву? вона повернулася до Гілпіна, неначе по підтримку.— Це ж може звузити часові рамки, так?

— Я зварив її вдома,— промовив я.

— О,— насупилася вона.— Це дивно, бо тут узагалі немає кави. Ніде в будинку. Я ще вирішила, що це якось дивно. Кавомани завжди таке помічають.

«Точно: отак ти ненароком помітила,— подумав я.— Знав я копа на ім'я Боні Мороні... Її пастки настільки очевидні, що однозначно фальшиві...»

— У мене залишалася зварена кава в холодильнику. Я її розігрів,— знову знизав плечима я: нічого такого.

— Ага. Мабуть, стояла там довгенько, бо я не помітила використаної банки з-під кави у смітті.

— Кілька днів. Смак ще не зник.

Ми посміхнулися одне одному: «Я знаю, що ти знаєш. Гра триває». Я справді подумав ті ідіотські слова: «Гра триває». Та водночас був частково задоволений. Починалася наступна частина.

Боні обернулася до Гілпіна, тримаючи руки на колінах, і нібито непомітно кивнула. Гілпін ще трохи покусав губу, потім нарешті показав на оттоманку, на журнальний столик, на вже прибрану вітальню.

— Бачите, Ніку, ось у чому наша проблема,— почав він.— Ми стикалися з десятками проникнень в оселі...

— Десятками, і десятками, і десятками,— додала Боні.

— Багатьма проникненнями в житло. Це... це місце у вітальні — пам'ятаєте? Перекинута оттоманка, перекинутий столик, ваза на підлозі,— він ляпнув переді мною фото з місця злочину,— уся ця зона мала демонструвати сліди боротьби, правильно?

Моя рука потягнулася, а потім повернулася назад. Залишайся спокійним.

— Мала демонструвати?

— Все здавалося неправильним,— провадив Гілпін.— З першої ж миті. Якщо чесно, то вся сцена здавалася поставленою. По-перше, всі речі були розкидані в цій одній точці. Чому ж нічого не розкидали в інших кімнатах? Це дивно.

Він дістав ще одну світлину — збільшене зображення.

— І гляньте сюди, на цю купу книжок. Вони мають бути перед журнальним столиком, бо саме на ньому лежали, правильно?

Я кивнув.

— Тож коли перекинули цей столик, книжки мали розлетілися переважно перед ним, повторюючи траєкторію падаючих меблів. Натомість вони лежать за ним, наче хтось скинув їх до того, як зробити те саме зі столиком.

Я тупо витріщався на фото.

— І зверніть увагу на оце. Це взагалі дуже цікаво,— не заспокоювався Гілпін. Він показав на три тоненькі антикварні рамки над коминком.