Загублена - Гілліан Флінн

— Але ж ти тільки-но сказав інше.

— Я однозначно не знаю її, як ти.

— Ти переслідував її у школі.

— Я її переслідував? Ніку, вона була моєю дівчиною.

— Доки не перестала нею бути,— мовив я.— А ти не міг змиритися.

— Ох, ну я, мабуть, таки сохнув за нею. Але нічого аж такого надзвичайного.

— То ти називаєш спробу самогубства в її спальні звичайною?

Він аж відсахнувся, примружуючи очі. Розтулив рота, але натомість витріщився на свої руки.

— Я не певен, що розумію, Ніку,— нарешті вичавив він.

— Я маю на увазі твоє переслідування моєї дружини. У старших класах. І тепер.

— То ось у чому справа? — знову розреготався він.— Милий Боже, я гадав, ти збираєш гроші на винагороду абощо. Які я, до речі, радо пожертвую. Я вже казав, що ніколи не переставав бажати для Емі лише найкращого. Чи я її кохаю? Ні. Я вже її не знаю, не так, як раніше. Ми зрідка обмінюємося листами. Але твоя поява тут досить цікава. Ти заплутуєш проблему. Бо я маю зізнатися, Ніку, що на телебаченні, дідько, навіть тут і зараз, ти не схожий на згорьованого схвильованого чоловіка. Ти видаєшся... самовдоволеним. До речі, поліція вже спілкувалася зі мною, мабуть, завдяки тобі. Чи батькам Емі. Дивно, що ти про це не знав. Можна було би подумати, що вони розкажуть таке чоловікові, якщо він, звісно, безневинний.

У мене нутрощі скрутилися в клубок.

— Я тут, бо хотів на власні очі побачити твою реакцію на Емі,— сказав я.— Мушу зізнатися, вона мене занепокоїла. Ти стаєш трохи... мрійливим.

— Ну, один з нас має,— знову раціонально зауважив Дезі.

— Сонечко? — долинув голос з глибини будинку, і ще одна пара дорогого взуття поцокала в напрямку вітальні.— Як називалася та книжка...

Жінка була розмитою версією Емі, її відображенням у запітнілому дзеркалі. Той самий колір волосся, надзвичайно схожі риси, але на чверть століття старші: і шкіра, і риси трішки розтягнуті, наче тонка тканина. Жінка досі мала розкішний вигляд — жінка, що обрала граційну старість. Вона була, наче та фігурка оригамі: лікті екстремальної гостроти, ключиці схожі на вішак для одягу. На ній була лазурова сукня-футляр, а ще жінка притягала так само, як і Емі. Коли вона була в кімнаті, ти не міг відвести від неї погляду. Вона подарувала мені досить хижу посмішку.

— Вітаю, я — Джеклін Коллінгз.

— Мамо, це чоловік Емі — Нік,— пояснив Дезі.

— Емі,— знову посміхнулася жінка. Її голос наче долинав з дна колодязя, глибокий і навдивовижу дзвінкий.— Нас тут дуже зацікавила ця історія.

Вона холодно повернулася до свого сина.

— Ми ніяк не можемо припинити думати про чудову Емі Елліот, правда ж?

— Тепер Емі Данн,— нагадав я.

— Ну звісно,— погодилася Джеклін.— Мені так шкода, Ніку, через те, що тобі доводиться переживати,— вона хвильку на мене дивилася.— Пробач, я мушу... я не уявляла Емі з таким... американським хлопцем.

Здавалося, вона говорить ні зі мною, ні з Дезі.

— Божечки, у нього навіть ямочка на підборідді.

— Я прийшов, щоб дізнатися, чи ваш син не має якої-небудь інформації,— повідомив я.— За ці роки він написав моїй дружині досить велику кількість листів.

— О, листи! — злобно посміхнулась Джеклін.— Такий цікавий спосіб витрачати чийсь час, вам не здається?

— Емі тобі їх показувала? — здивувався Дезі.— Не очікував.

— Ні,— уточнив я, повертаючись до нього.— Вона викидала їх, не розпечатуючи, завжди.

— Усі? Завжди? Ти впевнений? — продовжував шкірити зуби Дезі.

— Одного разу я заліз у сміття, щоб один прочитати,— повернувся до Джеклін я.— Просто щоб побачити, до чого все це.

— Молодчинка,— промуркотіла мені Джеклін.— Я б і від свого чоловіка очікувала не меншого.

— Ми з Емі завжди писали одне одному листи,— розповів Дезі. Він мав материні модуляції та манеру розмови, так наче все, що він каже, це дуже важливо й обов'язково слід вислухати.— Це було нашою таємницею. Я вважаю електронну переписку такою... дешевою. І ці листи ніхто не зберігає. Ніхто не зберігає мейли, бо вони безособові навіть за своєю суттю. Я загалом турбуюся про наших нащадків. Усі найкращі любовні послання — від Сімони де Бовуар до Сартра, від Семюеля Клеменса до дружини Олівії... я навіть не знаю, повсякчас думаю про те, що буде втрачено...

— А ти зберіг усі мої листи? — запитала Джеклін. Вона стояла біля коминка, поглядаючи на нас згори, однією довгою жилавою рукою досліджуючи камінну полицю.

— Звісно.

Жінка розвернулася до мене, елегантно потиснувши плечима.

— Просто цікаво.

Мене пронизав холод, тож захотілося нахилитися до коминка, щоб відчути тепло, але я згадав, що зараз липень.

— Писати їй стільки років поспіль мені здається занадто чудернацькою відданістю,— мовив я.— Ну, вона ж не писала у відповідь.

Очі Дезі аж запалали.

— О,— ось і все, що він сказав, так наче натрапив на феєрверк-сюрприз.

— Мені видається дивним, Ніку, що ти подолав такий довгий шлях, щоб запитати про стосунки, чи то пак їхню відсутність, у Дезі та твоєї дружини,— насміхалася Джеклін.— Хіба ви з Емі не близькі? Я можу гарантувати, що Дезі не мав жодного реального контакту з Емі кілька десятиріч. Десятиріч.

— Я лише хочу переконатися, Джеклін. Інколи мусиш побачити щось на власні очі.

Джеклін попрямувала до дверей, потім обернулася і похитала головою, щоб підказати мені, що вже час на вихід.

— Дуже безстрашно з твого боку, Ніку. Бо якщо чогось хочеш, то зроби це сам. Ти й підлогу сам стелив?

Вона розреготалася на тому слові й відчинила для мене двері. Я втупився у її шию, роздумуючи, чому жінка не носить разок перлів. Жінки такого класу завжди носять перли, щоб ними перебирати. Але все-таки я відчував її аромат — запах жінки, хтивий і навдивовижу непристойний.

— Було цікаво познайомитися, Ніку,— мовила вона.— Ми всі сподіваємося, що Емі безпечно повернеться додому. А доти, якщо тобі наступного разу захочеться поспілкуватися з Дезі...— вона втиснула мені в руки цупку кремову візитку,— зателефонуй нашому адвокату, будь ласка.

Емі Елліот-Данн

17 серпня 2011 року

Запис у щоденнику

Знаю, що це схоже на поведінку замріяної дівчинки-підлітка, але я веду облік Нікового ставлення.