Загублена - Гілліан Флінн

Вони регочуть, наче ймовірна голодна смерть — це кумедно. Це місто інколи аж занадто відчайдушне і не хоче визнавати очевидного. Мене починає нудити від гудіння машини зі збирання крові, від довгих пластикових трубок з кров'ю, що йдуть від тіл до апаратів, від людей, яких немов... доять. Кров тече куди не глянь, у всіх на очах, де її не мало би бути. Насичена, темна, майже пурпурова.

Дістаюся туалету, вмиваюся холодною водою. Роблю два кроки — у вухах гуде, зіниці звужуються, і я відчуваю власне серцебиття, стугоніння власної крові, а далі падаю, кажучи при цьому: «Ой. Пробачте».

Я ледь пам'ятаю дорогу додому. Морін вкладає мене у ліжко, на нічному столику стоїть склянка яблучного соку й миска супу. Ми намагаємося зателефонувати Ніку. Го каже, що він не в «Барі» і не бере мобілку.

Чоловік зник.

— Він і в дитинстві таким був — мандрівником,— виправдовується Морін.— Найжахливіша річ для нього — це опинитися в ув'язненні своєї кімнати.

Вона кладе вологу ганчірку мені на чоло; її дихання наповнює повітря гострим запахом аспірину.

— Твоє завдання відпочивати, згода? Я продовжуватиму телефонувати, аж доки не поверну те хлопчисько додому.

Заки Нік повертається додому, я вже сплю. Прокидаюся під шум з душу і перевіряю час. Вже 23:04. Він, напевне, таки поїхав до «Бару». Мій чоловік зазвичай приймає душ після зміни, щоб змити зі шкіри запах пива й солоного попкорну. (Ну чи так він каже).

Нік залазить у ліжко, а коли я повертаюся з розплющеними очима, він видається збентеженим.

— Я кілька годин намагалася тебе знайти,— ображаюсь я.

— Сіла батарея на телефоні. Ти знепритомніла?

— Ти же щойно сказав, що твій телефон розрядився.

Він замовкає, і я знаю, що зараз прозвучить брехня. Найгірше почуття — коли тобі доводиться чекати й готуватися до брехні. Нік старомодний, йому потрібна свобода, мій чоловік не любить виправдовуватися. Він знатиме, що має плани з хлопцями на тижні, але чекатиме аж до останньої години перед грою в покер, щоб недбало мені про це розповісти. «Агов, я тут подумав, що пограю сьогодні у покер з хлопцями, якщо ти не проти». І цим самим залишає мене в поганій ролі, якщо раптом є інші плани. Нікому ж не хочеться бути дружиною, яка не дозволяє своєму чоловікові грати в покер. Не хочеться перетворюватися на сварливу бабу з бігудями й макогоном. Тож ти проковтуєш своє розчарування й погоджуєшся. Я не думаю, що він робить це з прикрості, а просто так вихований. Батько Ніка завжди робив, що заманеться, а його мама завжди це терпіла. Аж доки не розлучилася з ним.

Нік починає брехати. Я навіть не слухаю.

Нік Данн

Минуло п'ять днів

Я зіперся на двері, спостерігаючи за сестрою. Я ще й досі відчував аромат Енді, тож хотілося побути хоч мить на самоті, бо коли вона пішла, можна насолоджуватися її образом. Вона завжди мала смак іриски і запах лаванди. Лавандовий шампунь, лавандовий лосьйон. «Лаванда приносить удачу»,— якось пояснила вона. Мені потрібна удача.

— Скільки їй років? — вимагає Го.

— Із цього ти хочеш почати?

— Скільки їй років у Ніку?

— Двадцять три.

— Двадцять три. Чудово.

— Го, не треба...

— Ніку, ти хоч усвідомлюєш, який намаханий? — гаркнула Го.— Намаханий і тупорилий.

Вона сказала слово «тупорилий» — дитячу обзивалку — так, що мене вкололо, наче знову десять років.

— Ситуація не найкраща,— тихо погодивсь я.

— Не найкраща! Ти... ти же зрадник, Ніку. Що з тобою сталося? Ти ж завжди був добрим хлопцем. Чи, може, це я завжди була ідіоткою?

— Ні,— втупився в підлогу я. Так само я витріщався на підлогу, коли мама садовила мене на дивані й переконувала, що я не маю так поводитися, бо я кращий хлопчик.

— А тепер? Ти став чоловіком, який зраджує своїй дружині, й тепер цього не можна відмотати,— мовила Го.— Господи, навіть батько не зраджував. Ти такий... тобто твоя дружина зникла. Емі невідомо де, а ти тут розважаєшся з маленькою...

— Го, я просто в захваті від цієї ревізії історії, коли ти виступаєш захисницею Емі. Адже Емі тобі ніколи не подобалася, навіть на початку, а відколи все це трапилося, то це наче...

— Це наче я виявляю симпатію до твоєї зниклої дружини, так, Ніку. Я турбуюся. Так і є. Пам'ятаєш, як я казала, що ти дивно поводишся? Ти просто... це просто божевілля — така поведінка.

Вона ходила кімнатою, гризучи нігті.

— Якщо поліція все пронюхає, то навіть не знаю,— сказала вона.— Я в біса налякана, Ніку. Це вперше я справді боюся за тебе, Ніку. Навіть не віриться, що вони ще не довідалися. Вони ж мали дістати роздруківки твоїх телефонних розмов.

— Я користувався одноразовим.

Тут вона зупинилася.

— Це навіть гірше. Це... наче навмисні дії.

— Навмисна зрада, Го. Так, винен.

За секунду вона не витримала, ляпнулася на диван: почала звикати до нової реальності. Насправді те, що Го вже знає, стало для мене полегшенням.

— І давно? — запитала Го.

— Трохи більше року.

Я змусив себе відірвати погляд від підлоги та глянути їй прямо у вічі.

— Трохи більше року? І ти мені не розповів.

— Я боявся, що ти накажеш це припинити. Що почнеш погано про мене думати, і тоді все одно доведеться припинити. А я не хотів. Стосунки з Емі...

— Більше року,— повторила Го.— А я навіть не підозрювала. Вісім тисяч п'яних розмов, а ти ні разу не довірився мені й не розповів. Я не знала, що ти на таке здатен — повністю приховати інформацію.

— Це єдине.

Го знизала плечима, мовляв: «Як я можу тобі тепер вірити?»

— Ти її кохаєш?

Вона вимовила це так, наче такого не могло бути.

— Так. Гадаю, що кохаю. Кохав. Кохаю.

— Ти ж усвідомлюєш, що, якби ви насправді зустрічалися, постійно бачилися або навіть жили разом, то вона б знайшла недоліки? Вона б віднайшла у тобі риси, які зводили б її з розуму. Вона б ставила вимоги, які тобі не до вподоби. Що ти б її бісив?

— Мені вже не десять, Го, тож знаю, як працюють стосунки.

Вона знову знизала плечима: «Ти певен»?

— Нам потрібен адвокат,— сказала вона.— Хороший адвокат