Загублена - Гілліан Флінн
Я викладав предмет «Як почати працювати в часописі». В групі було чотирнадцять студенток, наділених різним рівнем хисту. Всі дівчата. Я б сказав «жінки», але гадаю, що фактично вони таки дівчата. Вони всі хотіли працювати в часописах. Вони не були сіренькими паперовими мишками, а мріяли про глянець. Вони всі дивилися такі фільми, як «Диявол носить „Прада“». Ці дівчата уявляли, як гасають Мангеттеном з кавою в одній руці, телефоном у другій, мило ламають дизайнерські підбори, ловлячи таксі, й падають у руки чарівної неймовірної другої половинки з неймовірним скуйовдженим волоссям.
Дівчата навіть не уявляли, наскільки дурний і необізнаний був їхній вибір майбутньої професії. Я планував їм це втовкти на прикладі власного звільнення, як застереження. Хоча й не мав бажання ставати трагічною фігурою. Я хотів розповісти історію безтурботно, жартома, як дрібницю. Наче це дозволило мені працювати над книжкою.
Аж раптом усю першу частину першої лекції довелося відповідати на таку величезну кількість благоговійних питань, що це перетворило мене на такого самозакоханого базіку, на такого виродка-всезнайка, що я просто не зміг розповісти свою історію.
Розповісти про той виклик до кабінету головного редактора під час другого раунду звільнень, і як я приречено човгав між радами кабінок. Усі погляди були звернені на мене: ось він, мрець,— а я й досі сподівався почути щось інше: що журнал потребує такого фахівця більш ніж завжди. О так! Це буде підбадьорлива промова! Промова про залучення усіх сил! Але ні, мій бос сказав: «Мабуть, ти здогадуєшся, чому мені, на жаль, довелося влаштувати цю зустріч». Він тер очі під окулярами, щоб продемонструвати свою втому та пригнічення.
Я хотів здаватися впевненим і крутим переможцем, тож не розповів студенткам про свій кінець. Я сказав, що в родині дехто захворів, і саме тому я повернувся сюди, і це була правда. Так, щира правда, і дуже героїчний учинок. А гарненька Енді з веснянками сиділа за кілька кроків од мене. Широко посаджені блакитні очі під шоколадними хвилями волосся, пухкі губи трохи розтулені, неймовірно великі справжні перса і довгі худі ноги та руки. Мушу сказати, що дівчина була схожа на неземну надувну ляльку, а відрізнялася від моєї елегантної патриціанської дружини настільки, наскільки це взагалі можливо. Енді випромінювала тепло й лаванду, набираючи нотатки на ноутбуці та ставлячи питання своїм хрипким голосом: «Як ви змушуєте інформантів довіряти вам, відкриватися?» А я тоді подумав: «Де в біса взялася ця дівчина? Це що — жарт?»
Ви питаєте себе: чому? Я завжди був вірний Емі. Я був з чоловіків, який йшов з бару раніше, якщо яка-небудь жінка починала занадто активно фліртувати зі мною чи якщо її дотик був занадто приємний. Я не зраджував. Я не такий (був не таким?), як зрадники — нечесні, зневажливі, дріб'язкові, зіпсовані. Я ніколи не піддавався. Але це було за щасливих часів. Просто гидко думати, що відповідь може бути такою простою, але я все життя був щасливий, а тоді все пішло не так. Енді постійно була поряд: залишалася після лекцій, ставила питання, яких ніколи не ставила Емі — не останнім часом. Змушувала мене почуватися потрібною людиною, а не ідіотом, який втратив роботу. Роззявою, що забув опустити сидіння унітаза. Невдахою, якому нічого до кінця не вдавалося, хай за що він брався.
Одного дня Енді принесла мені яблуко. «Червона смакота» — саме так я б назвав мемуари про наш роман, якби почав його писати. Дівчина попросила переглянути її статтю. Це була біографія стиптизерки у клубі Сент-Луїса, і вона читалася, наче стаття з журналу «Пентгауз-Форум». Поки я читав, Енді почала їсти моє яблуко, зазираючи мені через плече, сік безглуздо збирався на її губі. Раптом з'явилася думка: «От чорт, ця дівчина намагається мене спокусити». Мене наче по голові довбонули. Я почувався підстаркуватим Бенджаміном Бреддоком з фільму «Випускник».
Їй вдалося. Я почав думати про Енді, наче про порятунок, можливість. Варіант. Приходячи додому, я бачив Емі в позі ембріона на дивані, Емі, яка мовчки і без жодного слова до мене витріщається на стіну. Вона завжди чекає. Ця вічна гра зі зламування криги, постійний розумовий виклик: що сьогодні зробить Емі щасливою? І я думаю: «Енді б так не робила». Наче я знаю Енді. Енді сміятиметься з цього жарту, Енді сподобається ця історія. Енді була мила, вродлива, грудаста ірландська дівчинка з мого рідного міста, ще невибаглива і весела. Енді сиділа на передньому ряду під час моїх лекцій і видавалася ніжною і зацікавленою.
Коли я думав про Енді, то в животі не млоїло, як на згадку про дружину, а ще відступав постійний страх перед поверненням додому, де мене не чекали.
Я почав уявляти, як це все може відбутися. Почав жадати її дотику. Так, це було саме так — як у поганій пісні з вісімдесятих. Я жадав її дотику, загалом жадав дотику, бо дружина уникала мого. Вдома, на кухні чи на сходах, вона прошмигувала повз мене, наче риба, поза радіусом пестощів. Ми дивилися телевізор на своїх окремих кінцях дивана, такі ж розділені, як і два рятувальні плоти. У ліжку вона відверталася від мене та спихала між нами ковдри з простирадлами. Однієї ночі я прокинувся й, побачивши, що Емі міцно спить, трішки відтягнув бретельку нічної сорочки і притис щоку й долоню до її оголеного плеча. Тієї ночі я не зміг більше заснути від огиди до самого себе. Виліз із ліжка й пішов у душ мастурбувати, уявляючи, як Емі дивиться на мене своїм колишнім пристрасним поглядом: приплющені очі-півмісяці наче поглинали мене, пронизували. Скінчивши, я сів на дно ванни та крізь воду задивитися на злив. Мій прутень жалюгідно лежав на лівому стегні, наче викинута на берег дрібна тваринка. Я сидів на дні ванни, принижений, силкуючись не заплакати.
Отак воно і сталося. Під час дивного раптового снігопаду на початку квітня. Не цього квітня, а минулого. Я самотою працював у барі, бо Го була з мамою. Ми по черзі пропускали роботу, щоб посидіти з мамою, та дивилися всіляку нісенітницю по телевізору. Мама швидко здавала, вона й року не протягне, навіть близько.
Взагалі-то я тоді нормально почувався. Мама з Го затишно влаштувалися вдома, переглядаючи пляжне кіно Аннет Фунічелло, а
