Загублена - Гілліан Флінн

Я знаю. Це погано.

— Любий, якого дідька ти мені не зателефонував? — мовила вона, досі притискаючи своє личко до мене.

— Я знаю, сонечко, знаю. Ти навіть уявити не можеш. Це був справжній нічний кошмар. Як ти мене відшукала?

Вона трималася за мене.

— У тебе в будинку було темно, тож я вирішила, що ти поїхав до Го.

Енді знала мої звички, знала звичні місця перебування. Ми вже давненько разом. У мене є гарненька, дуже молода коханка, і ми разом уже давно.

— Я хвилювалася за тебе, Ніку. Місця собі не знаходила. Я сиджу в будинку Меді, дивлюся телек, аж раптом на екрані бачу чувака, схожого на тебе, і він розповідає про свою зниклу дружину. А потім мені доходить: це ти і є! Хоч уявляєш, яка я була вражена? І ти навіть не спробував побалакати зі мною?

— Я тобі телефонував.

— «Нічого не кажи, сиди тихо, нічого нікому не кажи, поки ми не поговоримо». Це наказ, це не спроба побалакати зі мною.

— Я майже завжди оточений людьми. Батьки Емі, Го, поліція,— дихав я їй у волосся.

— Емі просто зникла? — уточнила вона.

— Просто зникла.

Я відійшов від Енді й сів на диван, а вона приєдналася, притуливши ногу до моєї, та й рукою теж торкаючись.

— Хтось її викрав.

— Ніку, з тобою все гаразд?

Шоколадне волосся хвилями спадало на підборіддя, ключиці, груди, а я милувався, як одне пасмо здіймалося від її дихання.

— Ні, не зовсім,— сказав я, застережно приклав палець до вуст і вказав на коридор.— Моя сестра.

Ми мовчки сиділи поруч, по телебаченню транслювали старий серіал про копів, де чоловіки в капелюхах заарештовували поганців. Я відчув, як її рука сплелася з моєю. Енді притулилася до мене, наче ми вмощувалися перед вечором кінопереглядів — лінива безтурботна пара, а потім Енді нахилила моє обличчя до себе й почала цілувати.

— Енді, ні,— прошепотів я.

— Так, ти мені потрібен.

Вона поцілувала мене ще раз і залізла на коліна, практично осідлала. Її бавовняна сукня задерлася на стегнах, один шльопанець опинився на підлозі.

— Ніку! Я так за тебе хвилювалася! Мені потрібно відчути твої руки. Я тільки про це й думала.

Мені стало лячно. Енді була любителькою фізичного контакту, але не в плані «жити не можу без сексу». Вона любила обійматися, торкатися, обожнювала водити пальцями по моєму волоссю чи по спині та грайливо дряпати. Від дотику Енді отримувала впевненість і спокій. І так, справді, вона ще й секс полюбляла теж.

Одним різким рухом вона опустила верхню частину своєї сукні й пересунула мої долоні собі на груди. Ожила моя собача хіть. «Я хочу тебе»,— мало не вимовив я.

«Ти ТЕПЛИЙ»,— прошепотіла мені на вухо дружина.

Я відхилився. Я був страшенно стомлений, кімната починала розпливатися.

— Ніку? — нижня губа Енді блищала від моєї слини.— Що таке? У нас щось не так? Це через Емі?

Енді завжди здавалася такою юною! Їй було двадцять три, ну звісно, вона здавалася юною, але саме тоді я усвідомив, наскільки абсурдно-юною насправді була ця дівчина. Наскільки безвідповідальною та згубною була ця юність. Згубна юність. Мене завжди зачіпало ім'я дружини на її вустах. Вона часто його вживала. Моя коханка полюбляла обговорювати Емі, наче та була героїнею нічної мильної опери. Енді ніколи не перетворювала Емі на ворога — вона перетворювала її на персонажа. Повсякчас розпитувала про наше подружнє життя і про Емі: «Чим ви займалися в Нью-Йорку, ну чим ви займалися на вихідних?» Ротик Енді розтулявся, коли я розповідав про наші походи в оперу. «Ви ходили в оперу? Що вона одягала? Довгу вечірню сукню? І шаль чи хутро? А які прикраси й зачіска?» А ще: які в Емі друзі? Про що ми розмовляли? Якою насправді була Емі? Чи була вона такою ж ідеальною, як і в книжках? Це була улюблена казочка на ніч для Енді: Емі.

— Сонечко, моя сестра у сусідній кімнаті. Ти не мала сюди приходити. Господи, я дуже хочу, щоб ти залишилася, але не варто було приходити, маленька. Ніяких зустрічей, доки ми не з'ясуємо, з чим маємо справу.

«ТИ — НЕЙМОВІРНИЙ, ТИ — ДОТЕПНИЙ, ТИ — ТЕПЛИЙ. А тепер поцілуй мене!»

Енді залишалася на мені, її груди були оголені, пипки аж напружилися від холодного повітря з кондиціонера.

— Зайчику, зараз мені просто потрібно впевнитися, що у нас усе гаразд. Це все, що мені потрібно,— вона притиснулася до мене, така тепла і приваблива.— Це все, що мені потрібно. Прошу, Ніку, я більше так не можу. Я знаю тебе. Я знаю, що ти не хочеш зараз розмовляти, і це нічого. Але я хочу... щоб ти був зі мною.

Мені закортіло поцілувати її, як уперше: наші зуби стикаються, її обличчя нахилене до мого, її волосся лоскоче мені руки, поцілунок мокрий і глибокий. Не хотілося тоді думати ні про що інше, окрім цього поцілунку, бо про більше було досить небезпечно тоді мріяти. Єдине, що спиняло мене від того, щоб затягнути її в свою кімнату,— це розуміння, наскільки така поведінка неприйнятна. З самого початку це було неправильно, але тепер стало ще й небезпечно.

Бо з'явилася Емі. Нарешті з'явилася Емі. Той голос, що оселився у моїх вухах за останні п'ять років, голос моєї дружини, але тепер він не лаяв, а знову став солодким. Мене дратувало, що три невеличких повідомлення від моєї дружини могли змусити мене почуватися таким розпачливим і сентиментальним.

Я не мав права бути сентиментальним.

Енді дедалі більше притискалася до мене, а тим часом хотілося дізнатися, чи встановила поліція нагляд за будинком Го і чи варто чекати на стукіт у двері. У мене є дуже молода, дуже гарненька коханка.

Моя мама завжди казала своїм дітям: якщо збираєтеся щось зробити і хочете дізнатися, чи це погана ідея, то уявіть її як статтю у всесвітньовідомій газеті.

«Нік Данн, колишній журналіст, ще й досі не змирився зі звільненням у 2010 році, але погодився викладати журналістику в коледжі Північного Карфагена. Старший одружений чоловік жваво використовує свою посаду, заводячи гарячий роман з однією зі своїх талановитих юних студенток».

Я був утіленням одного з найстрашніших письменницьких страхів: кліше.

А тепер дозвольте розважити вас ще